Собор святої Софії, Софія Київська або Софійський Собор — християнський собор в центрі Києва, пам’ятка української архітектури і монументального живопису 11 — 18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Був однією з головних святинь Східної Європи та центром православної Київської митрополії. Знаходиться на території Софійського монастиря, що перетворений сьогодні на державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський музей».
Собор, як головний храм держави, відігравав роль не тільки духовного, а й політичного та культурного центру. Під склепінням Cв. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.
Історія Собору
У літописах закладини собору датуються 1017 або 1037 роком. Храм був закладений Ярославом Мудрим. Його будівництво велося в 20-30-і роки XI століття. Навколо Софійського собору — центральної споруди Ярославового міста — стояли кам’яні храми, боярські палаци, житла городян, а подвір’я митрополії було огороджено муром. До наших днів з XI століття збереглися лише Софійський собор і руїни Золотих воріт- парадного в’їзду в древній Київ.
Храм присвячено Софії — Премудрості Божій. Це одна з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів’я, що має багато тлумачень. За апостолом Павлом, Софії символічно відповідає іпостась Христа — втіленого Слова Божого. Тільки пізніше, коли розповсюдилося ототожнення Софії з Божою Матір’ю, храмове свято київського собору перенесли на 8 (21) вересня — день Різдва Богородиці. Художній образ Софійського собору мав втілити багатогранний зміст, вкладений у цей символ. Тим пояснюються його грандіозні розміри та надзвичайно ускладнена структура. Загально кажучи, інтер’єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, а зовнішній вигляд — образ Граду Божого — Небесного Єрусалима.
За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти і перебудови.
Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму — 54,6 м, довжина — 41,7 м, висота до зеніту центральної бані — 28,6 м. Собор має п’ять нав, завершених на сході апсидами, увінчаний 13-ма верхами, що утворюють пірамідальний силует, і оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважалося, що галереї прибудовані до собору пізніше, але дослідженнями останнього часу доведено, що вони пов’язані з ним єдиним задумом і виникли водночас. Тільки хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.
Увінчувала собор ступінчаста композиція з тринадцяти бань, покритих свинцевими листами. Стіни викладалися з великих природних каменів — граніту й рожевого кварциту, що чергувалися з рядами плитоподібної цегли — плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем’янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.
У 1051 р. на Київський престол в Соборі висвячений митрополит Іларіон.
У 1054 р. в Соборі похований Київський князь Ярослав Мудрий.
У 1055—1062 рр. Собор розбудовував Великий князь Київський Ізяслав Ярославович.
У 1093 р. в Соборі похований князь Всеволод І.
У 1113 р. в Соборі відбулася коронація Великого князя Київського Володимира ІІ Мономаха
У 1125 р. в Соборі відбувся похорон Володимира ІІ Мономаха
У 1154 в Соборі відбувся похорон князя Вячеслава.
У 1169 Київ захопив та зруйнував володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого та половецької князівни, який пограбував Софію, вкравши всі цінні золоті речі та релігійні реліквії, в тому числі безцінну ікону Пресвятої Богородиці
В 1240 році Київ захопив хан Батий та зруйнував і пограбував більшість культурних пам’яток. Софіївський собор встояв, але був поруйнований та пограбований.
У 1375 р. собор ремонтував митрополит Кіпріян.
У 1416 році Київ розграбував і спалив хан Едігей, у 1482 році — Менглі-Гірей.
У 1497—1577 рр Собор лишається без догляду.
У 1577 р. Богуш-Гулькевич Глібовський на свій кошт ремонтував собор.
Нове відродження Софії Київської пов’язане з київським митрополитом Петром Могилою У 1633—1647 рр. митрополит проводить кап. ремонт собору та оздоблює його. Навколо нього споруджено дерев’яні монастирські будівлі, а всю територію обнесено високою дерев’яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Основним будівельним матеріалом була цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цегла часто застосовувалась не тільки для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів. Стандартних розмірів цегли не було, тому іноді навіть в одному будинку можна зустріти цеглу різної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різні відтінки — від темно- червоного до світло-жовтого. Як правило, всі внутрішні приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли печі, облицьовані візерунчастими полив’яними плитками, що надавало інтер’єрам особливого колориту.
У 1638 р. в Соборі засновано чоловічий монастир.
У 1654 році кияни затверджували у Софійському соборі рішення Переяславської ради про військовий союз з Московією.
У 1690—1707 рр. митрополит Варлаам Ясинський проводить кап. ремонт собору при особливому зацікавленні та матеріальній допомозі гетьмана І. Мазепи. В галереях надбудовано поверхи, вибудовано 4 нові куполи, перебудовано на бароковий стиль верхи старих веж. Збудовано нову муровану дзвінницю, звану мешканцями Києва «Тріумфальна дзвінниця». Головний купол гетьман І. Мазепа наказав позолотити своїм коштом.
У 1651 р. позолочено верхні малі куполи.
У 1697 році велика пожежа знищила дерев’яні будівлі Софійського монастиря.
У 1699 р. почалося спорудження нових кам’яних будинків навколо собору. Будівництво тривало по 1767 рік. У цей період споруджено дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), будинок митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в’їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софіївського собору після поновлень знаходимо характерні риси української барочної архітектури XVII—XVIII століть.
У 1843—1853 рр. позолочено іконостаси. Надбудовано четвертий поверх дзвінниці.
У 1786 монастир скасовано, а його землі секуляризовано.
У 1851—1852 реконструйована дзвіниця.
У 1917 р. — початок досліджень Софії комітетом охорони старовини та мистецтва.
У 1921 р. — всесоборна висвята протоєрея Василя Липківського на Митрополита Київського і всієї України.
Всеукраїнська академія наук створює Софійську комісію, яка рятує собор від знищення радянською владою. Від 1928 до 1930 — секретар комісії Барвінок Володимир Іванович.
В 1934 територія Софійського монастиря оголошена Державним історико-архітектурним заповідником.
Комуністичний уряд забороняє служіння в соборі. Всі золоті та срібні цінності (царські ворота, ікони, срібні кадила, свічники, дорогі церковні ризи, книги) забрано, позолочені іконостаси розібрано, золото здерто, а решту- спалено.
У вересні 1941 р. за свідченням колишнього завідувача Софійського заповідника Олексія Повстенка більшовики намагалися замінувати та підірвати Собор, але, на щастя, ця спроба виявилася невдалою.
В 1941—1943 рр. за німецько-гітлерівської окупації Києва, зграбовано експонати Софіївського архітекткрно-історичного музею, частину дорогих ікон та фотоархівів. Все те німці вивезли до Німеччини.
У 1950их, за часів СРСР, проводились реставраційні роботи, під час яких виявлені та відкриті фрески 11 сторіччя (фрагментарно, там, де вони збереглися) та відновлені фрески 18 сторіччя.
У 1990 ансамбль Софійського монастиря занесено до Переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Зараз це — Національний заповідник «Софія Київська».
Інтер’єр собору
Збереглися і крізь віки до нас дійшли 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок. Навряд чи десь в Європі можна знайти стільки фресок та мозаїк 11 сторіччя, що зберіглися в одній церкві. Біля кожної мозаїчної композиції є написи грецькою мовою, що пояснюють сюжет. Імена мозаїстів невідомі. Однак художні особливості окремих зображень і способи укладання смальти дають можливість визначити склад бригади майстрів у кількості восьми чоловік (не рахуючи підмайстрів).
Мозаїка
Особливу цінність становлять мозаїки ХІ ст., які прикрашають головні частини храму — центральну баню і головний вівтар. Тут зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані в строгому порядку згідно з «небесною ієрархією».
Шедевром мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти- розміщеної в центральному апсиді — фігури Святої Діви Марії, руки якої підняті в молитві. Мозаїка має 6 метрів в вишину. Унікальність зображення полягає в тому, що воно виконане на внутрішній поверхні куполу Собору, і з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах — стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.
Усі мозаїки собору виконані на сяючому золотому фоні. Їм притаманні багатство барв, яскравість і насиченість тонів. При всій кольоровій різноманітності мозаїк переважними тонами є синій і сіро-білий у поєднанні з пурпуровим.
Кожний колір має багато відтінків: синій-21, зелений-34, червоно-рожевий-19, золотий-25 та ін. Це свідчить про високий розвиток у Стародавній Русі скловарної справи і техніки виготовлення смальти. Всього палітра мозаїк собору налічує 177 відтінків кольорів. Наразі сучасні майстри, використовуючи методи 11 сторіччя, не в змозі виготовити таку різноманітність кольорів мозаїки.
Смальта виготовлена зі скла, забарвленого в різні кольори додаванням солей і окислів металів. Зображення виконані безпосередньо на стіні шляхом вдавлювання у вогку штукатурку кубиків смальти, розміри яких у середньому близько 1 куб. см. У наборі облич часто зустрічаються дрібніші кубики — близько 0,25 куб. см. Ґрунт під мозаїками тришаровий, загальна товщина його 4 — 6 см. Крім смальти, використано кубики з природного каміння.
У зеніті центральної бані зображений Христос Пантократор (Вседержитель), який царює над усім простором.
Навколо Христа-Вседержителя — чотири архангели, з яких лише один — мозаїчний, а інших в кінці XIX ст. домалював олією М. О. Врубель.
У простінках між вікнами барабана зображені дванадцять апостолів, з них мозаїчною збереглася лише верхня частина постаті Павла.
З чотирьох зображень євангелістів на парусах, що підтримують баню, цілком залишилась постать Марка на південно-західному парусі.
На північній і південній підпружних арках розташовано п’ятнадцять мозаїчних медальйонів із зображенням мучеників. На стовпах передвівтарної арки — мозаїчна сцена «Благовіщення»
Фрески
Фреска — це розпис мінеральною фарбою по вологому тиньку.
Частина фресок, що збереглися в Софійському соборі, датується ХІ століттям — вони були виконані під час будівництва собору. В XIX столітті, під час реконструкції собору, на стіни були нанесені нові малюнки, виконані олійними фарбами, які, як правило, повторювали контури старих зображень. В ХХ столітті, під час чергової реставрації вченими було виявлено, що велика частина фресок ХІ століття збереглася під шаром тиньку та олійних фарб, і, де це було можливо, старі фрески були відкриті.
Колірна гама древніх фресок створювалася на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів та блакитного тла. Для розпису Софії характерна чіткість композиції, виразність образів, барвистість, органічний зв’язок з архітектурою. Весь ансамбль стінопису Софії Київської за своїм змістом був підпорядкований єдиному задуму — християнського віровчення й утвердженню феодальної влади. Разом з тим розпис головного храму держави повинен був показати велич Київської Русі, її міжнародне визнання, роль київського князівського дому в політичному житті Європи. Тому в Софії значне місце відведено світським композиціям. На трьох стінах центрального нефу, напроти головного вівтаря, було написано сімейний портрет засновника собору князя Ярослава Мудрого. У центрі величезної композиції містилося зображення Христа з постатями княгині Ольги та князя Володимира. З обох боків до цієї групи підходили Ярослав, його дружина княгиня Ірина, їхні сини й дочки. Очолював процесію Ярослав, який тримав у руках модель собору.
Тут Ярослав — будівничий міста і засновник митрополичого храму — виступав як продовжувач справ своєї прабабки Ольги та батька Володимира, які багато зробили для об’єднання слов’янських племен, зміцнення Київської Русі та установлення рівноправних відносин з Візантією та іншими країнами. Члени сім’ї Ярослава також відігравали значну роль у політичному житті Європи: дружина князя була дочкою шведського короля, два його сини були одружені з візантійськими принцесами, дочки були королевами Франції, Норвегії, Угорщини. За словами письменника того часу Іларіона, Русь була «ведома й сльішима єсть всеми четьірьми конци земли».
На жаль, до нашого часу від цієї фрескової композиції уціліли лише постаті дітей Ярослава на південній і частково на північній стінах. Про решту зображень розповідає малюнок голландського художника А. ван Вестерфельда, який бачив фреску в середині XVII століття.
Та ж сама смислова лінія продовжується у розпису двох сходових веж собору. В наш час вчені довели (доктор історичних наук С. О. Висоцький), що фрески веж оповідають про важливу політичну і культурну подію в житті Київської Русі середини Х сторіччя — про приїзд до столиці Візантії київської княгині Ольги і про шану, яку виявив їй імператор Костянтин Багрянородний. У північній та південній вежах живописна оповідь починається знизу і відповідно продовжується в міру сходження вгору.
«Зішестя Святого Духа» XIX ст., олія, Кирилівська церква. Фрески північної вежі розповідають про урочистий в’їзд Ольги до Константинополя. Від цієї композиції вціліли лише фрагменти окремих сцен, де зображено імператрицю з почтом та імператора Романа (сина Костянтина Багрянородного) на білому коні. На верхньому майданчику сходів збереглася велика композиція «Княгиня Ольга на прийомі у Костянтина Багрянородного». Ліворуч — імператор, який сидить у палаці на троні, та два охоронці, озброєні списами і щитами. Праворуч, у центрі, зображено княгиню Ольгу. На її голові — корона, зпід якої на плечі спадає білий прозорий плат. Поруч з Ольгою — жінки з її почту.
Головною композицією південної вежі є фреска «Іподром», що розповідає про другий прийом княгині імператором — на константинопольському іподромі, де вона була свідком кінних змагань.
У верхній частині вежі добре збереглося зображення палацу іподрому — великої триповерхової споруди з відкритими галереями, де розташувалися глядачі. Праворуч в імператорській ложі сидить імператор Костянтин Багрянородний. Художник переконливо передав його портретні риси — виразні очі, великий ніс з горбочком, бороду. Поруч — княгиня Ольга у світлих шатах, зі складеними на грудях руками. З виставами на іподромі, очевидно, пов’язані фрескові композиції «Акробати» і «Скоморохи», де музиканти грають на струнних, ударних і духових інструментах (серед них — пневматичний орган).
Звертає на себе увагу розпис, що зберігся в колишній хрещальні собору, зокрема фрескова композиція XI століття «Сорок севастійських мучеників». Хрещальнею приміщення стало на рубежі XI—XII сторіч, коли в арку галереї було вбудовано апсиду. Фрески апсиди — «Хрещення» і постаті святителів — відбивають стилістичні особливості монументального мистецтва того часу.
Фрески збереглися в усіх древніх приміщеннях собору, в першу чергу на стінах центрального підбанного простору (євангельські сцени).
У бокових вівтарях — жертовнику і дияконнику — збереглися цикли фрескових композицій, що розповідають про діву Марію (вівтар Іоакима та Анни) і про діяння апостола Петра (вівтар Петра і Павла).
Розпис південного вівтаря (Михайлівського) присвячений архангелу Михаїлу, який вважався на Русі покровителем Києва і князівської дружини. Фрески крайнього, північного вівтаря оповідають про святого Георгія — духовного патрона князя Ярослава Мудрого. Великий інтерес викликає цикл фрескового розпису, що зберігся на хорах. Це сюжети «Зустріч Авраамом трьох подорожніх», «Гостинність Авраама», «Жертвоприношення Ісаака», «Три отроки в пещі огненній», «Тайна вечеря», «Чудо в Кані Галілейській» тощо.
Значне місце в розписах собору займають орнаменти: вони обрамовують віконні та дверні прорізи, підкреслюють лінії арок і склепінь, збігають по пілонах і стовпах, панеллю проходять понад підлогою.
На стінах обох веж добре видно орнаменти, символічні малюнки та численні мисливські сцени: «Полювання на ведмедя», «Боротьба ряджених», «Полювання на вепра» тощо. Ці фрески розповідають про побут феодального двора, про мисливський промисел, про тваринний і рослинний світ Київської Русі.
Фрески веж — унікальна пам’ятка середньовічного монументального мистецтва і важливе історичне джерело, що свідчить про культурні зв’язки Київської Русі та Візантії.
Графіті
На стінах Софійського Собору до цього часу залишилися написи та малюнки, залишені священиками та відвідувачами собору.
Ці написи та малюнки мають загальноприйняту назву — графіті. Кількість графіті та малюнків (збереглися понад 300) свідчать про високий рівень писемності в Київській Русі.
Найперше- це цінні знахідки давньоруської письменності, оскільки найдавніші з них виконані не кирилицею, а глаголицею.
І, незважаючи на широке розповсюдження кирилиці, створеної Кирилом та Мефодієм та використовуваної для церковних текстів, знайдені численні написи глаголицею, свідчать про те, що загал ще довгий час не сприймав штучно вигадану писемність.
Графіті містять цінні відомості про різні сторони життя Київської Русі — зокрема збереглися записи про смерть Ярослава, автограф Володимира Мономаха, запис про мирний договір, укладений наприкінці XI ст. між князями Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом та Олегом Святославичем на р. Желані (зараз — Жуляни), купівлю княгинею, дружиною Всеволода Ольговича, Боянової землі (середина ХІІ ст.).
Також відоме графіті дружини князя Ізяслава Ярославовича Гертруди-Олісави: «Господи помози рабі своєй Олісаві Святополчі матері, руський княгині.»
Іконостас
В ХІ ст. під час будівництва Собору вівтар був відокремлений загального приміщення лише невисокою передвівтарною огорожею, виготовленою з мармуру.
Перший іконостас був виготовлений та встановлений під час перебудови Собору Митрополитом Петром Могилою у 1637-38рр.
Під час великої перебудови XVIII зміни в бік бароко торкнулися і інтер’єру Собору. Виконаний у цьому стилі дерев’яний позолочений іконостас був виготовлений в 1747 році українськими майстрами і є чудовим взірцем різьблення по дереву та станкового живопису. Іконостас мав 3 яруси, з яких до цього часу зберігся тільки нижній, оскільки в 1935-37рр. більшовики зруйнували та спалили вісім барокових іконостасів бічних вівтарів та верзні яруси головного вівтаря.
Окремою цінністю в іконостасі були виготовлені із срібла та позолочені царські врата, виготовлені відомими київськими золотарями Петром Волохом, Іоанном Завадовським та Петром Тараном у 1747—1750 роках.
Врата простояли в Соборі 184 роки, аж до 1934 року, коли більшовики розпорядилися розрізати їх на шматки (що б легше було винести з Собору та переплавити) та відправити в резервний фонд дорогоцінних металів.
Випадково кілька фрагментів воріт 1977 році знайшли у запасниках Києво-Печерської лаври, де в сталінські роки було розміщене т.зв. Музейне містечко. Туди зі всієї України звозили конфісковані церковні цінності, які в основному переплавляли на метал.
Вдалося з’ясувати, що уцілілі частини врат потрапили туди з резервного фонду дорогоцінних металів у 40-і роки минулого століття. Інші, ймовірно, були переплавлені.
В рядянські роки реставрувати врата не вдалося, бо Москва не дала дозволу на купівлю 2,2 кг. срібла необхідних на реставрацію вцілілих частин.
Зараз реставраційні роботи ведуться з залученням спонсорських коштів, і в майбутньому Собор поверне собі вкрадені та знищені врата.
Некрополь
Софія Київська з давніх часів слугувала усипальницею князів і вищого духовенства. Некрополь Св. Софії, що містив десятки поховань як у соборі, так і на його подвір’ї, є найдавнішим і охоплює найдовший за часом існування період в історії України (1054—1995). Більшість імен тих, хто похований у Софійському некрополі невідома, однак ідентифіковані поховання свідчать про те, що тут знайшли притулок видатні діячі національної історії.
Церква Успіня Богородиці Пирогощої (Пирогоща) — християнський храм у Києві, православний собор Києва доби Середньовіччя.
Являє собою сучасне (1997—1998) відтворення первісної давньоруської будівлі 12 століття. Знаходиться біля підніжжя Замкової гори на Контрактовій площі.
Назва
Існує багато гіпотез щодо назви, але найбільш вірогідним є те, що храм названо на честь візантійської ікони «Пірготісс» (у перекладі «вежа»), привезеної з Константинополя, де вона зберігалася саме у вежі. За іншою версією, храм спорудили на кошти купців, що торгували хлібом («пиріг» — хліб і «гощі» — купці). Також існує версія про те, що храм названо на честь купця Пирогостя, що торгував у цій місцевості і виділив гроші на храм.
Історія
Давньоруський період
Першу церкву на цьому місці була закладена у 1132 році, під час правління сина Володимира Мономаха — Мстислава. Будівництво храму було завершене вже після смерті фундатора, під час князювання його брата Ярополка.
Церква Богородиці Пирогощої стала першою будівлею у Києві, спорудженою повністю із цегли, без використання каменю. Це була проста, коротка базиліка з трьома навами і трьома апсидами. Стіни склепіння було прикрашено фресками, а підлогу — мозаїчними плитами. На архітектурі пам’ятки позначився вплив романського стилю.
Храм Успіня Богородиці Пирогощої згадується в «Слові о полку Ігоревім» у зв’язку з поверненням у Київ з половецького полону князя Ігоря Святославича.
Середньовіччя
Храм зруйновано під час монголо-татарської навали Батия у 1240 році. Капітальний ремонт церкви здійснено у 15 столітті. 30 березня 1474 року відновлену церкву урочисто освятили, а 1482 року її знову вщент зруйновано татарами на чолі з Менглі-Гіреєм.
Протягом сторіч Пирогоща була головною соборною церквою подільських купців, міщан і ремісників, а також центром громадського життя Подолу. Тут працювали школа, сирітський притулок, лікарня для бідних, міський архів, а поруч проходили збори городян. У 1613—1633 роках Богородиця Пирогоща деякий час була кафедрою Київських православних митрополитів.
У 1613 році італійський архітектор Себастьяно Браччі провів реконструкцію — церква стала п’ятикупольною і набула ренесансних форм. У 1752-му — 70-х роках 18 століття реставрацію храму і будівництво дзвіниці в стилістиці українського бароко здійснив видатний український архітектор Іван Григорович-Барський (батько якого був старостою Пирогощі).
Імперський період
Після ряду руйнівних пожеж початку 19 століття (зокрема, після однієї з них, у 1809 році, завалилася центральна баня) храм відбудовується за участю Андрія Меленського. Він знову стає однокупольним — чотири бічні бані зняли. Церкві надано неокласичного вигляду, будується Аннозачатіївський вівтар.
1835 року п’ятиярусну барокову дзвіницю, збудовану Іваном Григоровичем-Барським, що начебто перешкоджала вуличному рухові, разібрали. Натомість над головним входом надбудували дзвіницю в стилі російського ампіру. Церква мала десятиметровий іконостас (1778 року) і срібні царські врата (1784 року з іменем жертводавця — запорожця Василя Білика). Іконостас у стилі рококо вважався одним із найкращих тогочасних. Під кінець 19 століття зовні церкви прибудовано низку дерев’яних крамничок, які псували її вигляд. У 1929 році, під час спроби відновлення первісного вигляду церкви, їх було знесено.
Радянські часи
1934 року церква вдруге стала кафедрою митрополита Української Православної Церкви. У 1935 році за наказом радянської влади Пирогощу було зруйновано. Дослідження, проведені перед руйнуванням, встановили, що церква зберегла більшу частину своєї початкової будови, незважаючи на на численні перебудови та руйнування.
Реконструкція
У другій половині 1970-х років археологи розкопали фундамент зруйнованої церкви. 3′ясувалося, що він заглиблений на 1,2 м, а його будівельний матеріал належить ще давнішій споруді. У зв’язку з цим влітку 1976 року радянська преса надрукувала повідомлення про археологічне відкриття на Подолі.
Протягом 1970-х років широко обговорювалось питания відбудови Пирогощі в її первісному вигляді. Проте здійснитися цьому судилося тільки після проголошення Незалежності України. У 1997—1998 роках здійснено реконструкцію пам’ятки у формах 12 століття. Питання достовірності реконструкції залишається відкритим.
Михайлівський Золотоверхий собор — споруджений у 1108—1113 роках онуком Ярослава Мудрого київським князем Святополком Ізяславичем. Хрестово-купольний шестистовпний храм з трьома нефами та одним позолоченим куполом. На початку 20 століття храм — 7-купольний (верхня фотографія). Михайлівський Золотоверхий собор було збудовано з каміння і цегли-плінфи на вапняно-цем’яковому розчині технікою «мішаної кладки» з використанням голосників у пазухах склепінь. Стіни собору прикрашали мозаїки і фрески. Був одним з найбільших монастирів Стародавнього Києва.
Історія
Згідно з думкою деяких істориків, київський князь Ізяслав Ярославич, чиє християнське ім’я було Димітрій, збудував монастир св. Димітрія та церкву у верхьному Києві поблизу Собору святої Софії в другій половині 1050-х років. Через півсторіччя його син Святополк II Ізяславич збудував в 1108—1113 роках монастирську церкву, присвятивши її своєму патронові архангелу Михаїлу. Можливо, що однією з причин, що спонукала князя збудувати церкву була недавня перемога Святополка над половцями, оскільки архангел Михаїл був заступником воїнів.
Під час монгольськоії навали в 1240-х роках монастир зазнав відчутних втрат. Монголи пошкодили собор та зняли його позолочені бані. В 1496 році монастир було відроджено і перейменовано з монастиря св. Димітрія на монастир св. Михаїла, відповідно до назви церкви, збудуваної Святополком. Після числених відбудов та розширень впродовж XVI ст. монастир став одним з найбільших та найбагатших монастирів України. В 1620 році Іов Борецький зробив його резиденцією відновленої православної Київської митрополії.
Зруйнування
1922 року Михайлівський монастир було ліквідовано. У 1934—1936 Михайлівський Золотоверхий собор, дзвінниця та частина інших споруд монастиря були знесені у зв’язку з проектом створення на цьому місці урядового центру. Останній планували зробити копією головного будинку ЦК КПУ — зараз Міністерство закордонних справ. Єдиний з українських вчених, хто відмовився підписати акт на знесення Михайлівського Золоверхого монастиря, – Микола Макаренко.
Перед знищенням унікального ансамблю української архітектури, була проведена дослідницька робота. Фрески, мозаїки були перевезені до музеїв Москви, Ленінграду (Санкт-Петербургу), Новгорода та інших міст СРСР. Мозаїчну композицію «Євхаристія» було перенесено до Софійського собору. Багато смальтового розпису потрапило до Лаврського заповідника.
Урядовий центр, на місці Михайлівського Золотоверхого собору, так і не збудували.
В роки Другої світової війни деякі фрески були вивезені до Німеччини, звідки вони потрапили до Ермітажу у Ленінграді. В Софійському соборі зберігалися: «Євхаристія», «Стефан і Фаддей» — фрагменти постатей святих; фрески — сцени з «Благовіщення», постать святого Захарії та ін. Мозаїка «Дмитро Солунський» і верхня частина фрескової постаті Самуїла — в Третьяковській галереї і Російському музеї в Санкт-Петербурзі.
Відновлення
На початку 1990-х років Українська Православна Церква Київського Патріархату збирає кошти для відтворення собору. В ньому проходить служба Української православної церкви, а поруч, як у давні часи, діє монастир. Грошей вистачило лише на початкові дослідження, було зрозуміло, що без державної підтримки унікальну пам’ятку українського бароко не буде відбудовано. Українська спільнота надсилала численні звернення до голови держави виділити фінансування на реставрацію. Нарешті 9 грудня 1995 року Президент Леонід Кучма видав указ який визначав відбудову Михайлівського Золотоверхого монастиря загальнодержавним пріоритетом.
Першою постала дзвіниця в стилі українського бароко у первозданному вигляді. Собор було відкрито на День Києва 1998 року, за участю патріарха Київського і всієї Русі-України Філаретом, який освятив монастир. Також були присутні президент Леонід Кучма, голова уряду Валерій Пустовойтенко та мер міста Києва Олександр Омельченко.
У лютому 2001 року чотири фрагменти фресок XII століття Михайлівського Золотоверхого собору, що зберігалися в Ермітажі, були передані Україні.
У січні 2004 року Міністерство культури Росії ухвалило рішення про передачу Україні з Ермітажу останніх семи фресок київського Михайлівського Золотоверхого собору, які опинилися в Росії, восени 2004 передачу фресок було закінчено.
Влітку 1997 року на Економічній брамі Михайлівського Золотоверхого монастиря відкрито меморіальну дошку з барельєфом М.О. Макаренка.
Інтер’єр
Імена художників, які створили мозаїки і фрески Михайлівського Золотоверхого собору, невідомі. Ймовірно, в роботах брав участь давньоруський майстер Алімпій з Києво-Печерського монастиря. Загальна площа мозаїк, що збереглися, — 45 кв. м. Написи на мозаїках собору зроблено старослов’янською мовою. Крім мозаїк і фресок, збереглися дві шиферні плити кінця 1 ст. з рельєфним зображенням вершників. Відомо, що іконостас для притвору Святої Катерини був оздоблений різьбярем Романом, оправу для Євангеліє виконав київський золотар Самійло Ростовський.
Церква Святого Миколая — одна з двох римо-Католицьких церков, що побудовані в Києві. Розташована у самому центрі міста на вулиці Великій Васильківський. Церква була сконструйована в 1899—1909 роках і побудована в ґотичному стилі київським архітектором Владиславом Городецьким, за проєктом С. В. Валовського.
У 1936 році Церква Святого Миколая була закрита радянською владою і використовувалася як господарське приміщення.
У 1978 за наказом Ради Міністрів Української РСР будівля церкви була віддана Будинку органної музики, для цього в Чехословаччині був замовлений орган компанії «Riger-Kloss», в 1981 була закінчена реставрація і з того ж року церква почала працювати як концертний зал.
Листівка з фотографією костьолу
Наразі Церкву Святого Миколая ділять між собою Національний будинок органної та камерної музики України як приміщення для концертів, та парафія Святого Миколая Римо-Католицької Церкви в Україні, яка проводить в ній служби для релігійної громади. Київська влада відмовляється передати приміщення Римо-Католицькій Церкві повністю до вирішення питання що до нового місця розташування Органного залу. Приміщення костелу (станом на кінець 2009 року) перебуває в аварійному стані.
На даний момент в костелі служать священики зі Згромадження Місіонерів Облатів Непорочної Марії.
Розклад Служб Божих
Українською мовою:
- Неділя 8.45 10.00 13.15 18.00
- Понеділок 18.30
- Вівторок 7.00 18.30
- Середа 7.00
- Четвер 7.00
- П’ятниця 7.00 18.30
- Субота 7.00
Латинською мовою:
- Четвер 18.30
W języku polskim:
- Niedziela 11.45
- Piątek 8.00
Misa en espanol:
- Domingos 11.00
Ки́єво-Пече́рська ла́вра — одна з найбільших православних святинь України. Вваажається одним з перших монастирів на Русі, що поклав початок руському чернецтву. Заснований у 1051 році, за князя Ярослава Володимировича монахом Антонієм як печерний монастир. Співзасновником вважається один з перших учнів Антонія — Теодосій, за ігуменства якого зведено багато наземних будівель і головний собор. Впродовж століть монастир був центром місіонерства та просвітництва.
З 1592 по 1688 роки був ставропігією Константинопольського патріарха, з 1688 року — Московського патріарха, з 1786 — Київського митрополита. У 1688 році отримав статус лаври. У 1930 році монастир було закрито, натомість створено Всеукраїнське музейне містечко. В період німецької окупації (у 1941 році) монастир було відкрито, проте знову закрито у 1960 році радянською владою. Монаше життя відроджене у 1988 році. В Ближніх і Дальніх печерах лаври покояться нетлінні мощі святих отців києво-печерських.
Сьогодні на території Верхньої Лаври діє музейний комплекс «Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник». На території Нижньої Лаври діє монастир Української православної церкви (Московського патріархату) «Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра», а також знаходиться резиденція Митрополита Київського і всієї України — предстоятеля УПЦ (МП). Трапезний храм Києво-Печерської лаври в ім’я святих Антонія і Теодосія де-факто є кафедральним собором Української православної церкви (Московського патріархату), адже у ньому звершує богослужіння предстоятель Церкви митрополит Володимир.
Історія
Заснований у 1051 році монахами Антонієм і Феодосієм у печерах біля літньої княжої резиденції Берестово поблизу Києва. Першим ігуменом монастиря став преподобний Варлаам Печерський, колишній боярин. В 1058 році, попросивши благословіння преподобного Антонія, преподобний Варлаам побудував над печерою дерев’янну церкву в честь Успіння Пресвятої Богородиці.
В одинадцятому столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У дванадцятому столітті монастир отримав статус «лаври» — головного великого монастиря. У вісімнадцятому столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні: їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл і хуторів, більше семидесяти тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цеглових і шість скляних заводів, більше ста шестидесяти винокурень і вітряків, біля двохсот шинків, два кінних заводи.
Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так названі пустелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, в Росії і в Білорусії. Свого часу Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов’янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті временних літ»), Нікон, Сільвестр. У тринадцятому столітті було складено «Києво-Печерський патерик» — важливе джерело історії Києва.
Києво-Печерська лавра здійснювала широке будівництво ще з одинадцятого століття (Успенський собор, Троїцька надбрамна церква). Наприкінці дванадцятого століття навколо Києво-Печерської лаври було зведено оборонні стіни (у 1240 році вони були зруйновані ордами Батия). У 1698—1701 році паралельно до них було споруджено нові фортечні стіни з бійницями і баштами. У 1731—1744 році споруджено Велику Лаврську дзвінницю, висота якої — 96,52 метра.
На території Лаври поховано багато видатних осіб, зокрема, біля трапезної — генеральний суддя українського війська Кочубей Василь і полтавський полковник І.Іскра. У церкві Спас на Берестові — засновник Москви Юрій Долгорукий.
Трагічні події після 1917 року послужили поштовхом до тотального винищування православного духівництва і всього, що було зв’язано з Православною Церквою. 25 січня 1918 року в стінах Лаври був замучений перший новомученик російський митрополит Київський і Галицький Володимир, а в 1920 році Лавру закрили. В 1941 році, відступаючими радянськими військами було заміновано та підірвано Свято-Успенський собор. Під час німецької окупації Києва монастир удалося відродити, але не надовго — у 1961 році ченців знову вигнали зі стін обителі. 25 червня 1988 року уперше відбулася Божественна Літургія в печерному храмі преподобного Феодосія на Далеких печерах.
У музеях і фондах, розташованих на території Києво-Печерської лаври, можна побачити рукописи стародрукованих книг, колекцію тканин і вишивок. Особливий інтерес викликає колекція з дорогоцінних металів, стародавні гравюри і твори сучасних художників.
В ніч з 7 на 8 жовтня 2007 року було зруйновано браму до Нижніх Печер зведену в 1850 році. Ця брама була відновлена стараннями лаврських ченців 7 грудня 2007 року.
Споруди
- Велика Лаврська дзвінниця
- Ближні печери
- Дальні печери
- Свято-Успенський собор (1073, 2000)
- Всіхсвятська церква
- Трапезна Палата
- Троїцька Надбрамна церква
Кена́са в Ки́єві — кенаса що знаходиться за адресою вулиця Ярославів Вал, 7; в декількох десятках метрів від Золотих воріт. Кенаса була побудована з ініціативи Соломона Когена та з благословення київського газзана Йосипа Султанського. Побудували кенасу протягом 1898-1902 років архітектором Владиславом Городецьким Будова відрізняється красою і розкішшю обробки в мавританському-арабському стилі.
Історія будівництва
Караїмська громада Києва в 1896 році нараховувала трохи більше 200 осіб. Для купівлі земельної ділянки під будівництво кенаси та житлового будинку, доходи від якого могли б йти на благодійні потреби караїмської громади, Коген виділив 35 тис. рублів.
Незважаючи на те, що в 1897 році Когена розбив параліч, він продовжував особисто керувати справами. Соломон Коген помер в 1900 році. В заповіті він передбачив, крім іншого, і кошти для завершення будівництва храму. Справу Соломона Когена продовжив його брат, і Мойсей. Всього на будівництво було витрачено близько 200 тисяч рублів.
Освячення кенаси
Урочисте освячення кенаси здійснив 27 січня 1902 року гахам Таврійський і Одеський Самуїл Пампулов. На церемонії були присутні віце-губернатор, міський голова, ректор університету, інші «офіційні особи».
Споруду було прикрашено чудовим куполом та надзвичайної краси з ліпними прикрасами роботи італійця Еліо Саля з використанням досить дорогого у той час матеріалу – цементу.
Сучасний етап
Після встановлення радянської влади кенасу закрили. Діяльність громади було припинено, а по закінченні Другої світової війни в будинку розмістився республіканський Будинок Актора.
Кенасі було завдано непоправної шкоди. Сьогодні храму не вистачає істотної деталі — сферичного купола зі шпилем. У 70-ті роки до кенаси було прибудовано невелике приміщення, через яке легко можна пройти в будівлю.
Зараз кенаса використовується не за призначенням. Разом із Будинок Актора її займає Спілка театральних діячів України (голова — Лесь Танюк).
Вимог про повернення храму караїмам національне товариство «Догунма» не висуває — за останнім переписом у Києві всього 100 караїмів.
Володимирський собор (Патріарший кафедральний собор св. Володимира) — православний собор у Києві, головний храм Української Православної церкви — Київського Патріархату. Збудований у 1862—1882 р.р.
Історія
В 1852 році Філарет, митрополит Московський, запропонував збудувати у Києві храм на честь майбутнього дев’ятисотріччя Хрещення Русі київським князем Володимиром. Громадяни з усіх частин Російської імперії почали масово жертвувати кошти на храм і в 1859 році загальна сума пожертв досягла 100 000 російських рублів. Спорудження храму розпочалося в 1862 році, а закінчилося в 1882 році. На урочистому осячуванні собору, що відбулося 20 серпня 1896 року, був присутнім імператор Микола II з дружиною Олександрою Федорівною.
У радянські часи собор залишався діючим храмом, виконуючи функції кафедрального собору Києво-Галицької митрополії Руської Православної Церкви. В 1992 році, після утворення Української Правослвної церкви — Київського Патріархату храм став Патріаршим кафедральним собором цієї конфесії.
У Володимирському соборі нині знаходяться мощі Великомучениці Варвари, реліквіяр для яких у 18 столітті виготовив київський золотар Самійло Ростовський, а також мощі Святителя Макарія.
Архітектура
Собор побудовано у російському псевдовізантійському стилі, початковий проект собору склали архітектори І. В. Шторм і П. І. Спарро; пізніше його переробив архітектор О. В. Беретті. В споруджені собору брали участь архітектори Ю. Бернгардт, К. Я. Маєвський, В. М. Ніколаєв.
Собор у плані — традиційний давньоруський шестистовпний триапсидний храм, але увінчаний сімома банями.
Інтер’єр
Значну художню цінність мають внутрішні настінні розписи, які виконали 1885—1896 російські художники В. М. Васнецов, М. В. Нестеров, М. О. Врубель, українські — В. Д. Замирайло, С . П. Костенко, М. К. Пимоненко, польські — П. О. Сведомський, В. О. Котарбінський, під загальним керівництвом професора А. В. Прахова.
В. Васнецову належить розпис головної нави собору, в якій, крім релігійних сюжетів, велике місце займали історичні композиції — «Хрещення Русі», «Хрещення Володимира», портрети канонізованих святих: Володимира, Андрія Боголюбського, Олександра Невського, княгині Ольги та ін. М. Нестеров виконав іконостаси в бокових навах, 2 композиції — «Різдво» і «Воскресіння» — на стінах хорів і «Богоявлення» в хрещальні. П. Сведомському належать композиції «Таємна вечеря», «В’їзд до Єрусалима», «Суд Пілата», В. Котарбинському — «Вознесіння» та ін. Орнамент, що вкриває вільний простір, виконали українські майстри, крім правої нави, яку розписав М. Врубель.
В. Васнецову належить розпис головної нави собору, в якій, крім релігійних сюжетів, велике місце займали історичні композиції — «Хрещення Русі», «Хрещення Володимира», портрети канонізованих святих: Володимира, Андрія Боголюбського, Олександра Невського, княгині Ольги та ін.
Андріївська церква (Київ)
Адреса: Андріївський узвіз, 23
Як дістатися до Андріївської церкви: найближча ст. метро – Поштова площа, піднятися на фунікулері нагору та пройти на Андріївський узвіз по віл. Володимирській, або Трьохсвятительскій.
З Андріївською церквою пов’язана, мабуть, найстаріша легенда про Київ. Що в цій легенді відповідає історичній дійсності, а що ні – достеменно сказати не можуть навіть історики, що серйозно займаються вивченням біблейських текстів, апокрифів (ранньої християнської літератури, яка не увійшла до біблейських канонів) та літописів.
Проте, згідно цій легенді, дванадцять учнів Ісуса розділили за допомогою жереба землі, в які їм належало відправитися з євангельськими проповідями, для навертання язичників до християнства. Апостолові Андрію дісталися окрім земель Віфанії, Пропонтіди, Фракиі, Фессалії, Елади і інших, також і землі Скіфії. Почав свою діяльність Андрій з узбережжя Чорного моря – Понта Евксинського (Гостинного моря), і повертаючись з Синопа через Корсунь, апостол Андрій ніби то довідався, що зовсім недалеко звідси знаходиться гирло Дніпра, місце, де річка впадає в Дніпровський лиман Чорного моря. По Чорному морю святий Андрій зміг би потрапити, згідно своїм планам, до Риму. Відправившись вгору по Дніпру, апостол Андрій на своєму шляху зупинився біля мальовничих пагорбів на ночівлю, а вранці, піднявшись на один з них, сказав своїм учням, що місце це благословенно самим Богом, і виросте тут колись велике прекрасне християнське місто з безліччю церков. Саме про це розповідає нам Повість временних літ літописця Нестора, яка відноситься до початку 12 століть.
Починаючи з 12 і 13 століть на місці, легендарного перебування апостола Андрія Первозванного стали будувати церкви, що змінювали один одного у міру занепаду й руйнування. Відомо, що дерев’яна Крестовоздвиженська церква згоріла в 1677 році, а в 1690 році тут побудували дерев’яну Андріївську церкву, яка також довго не простояла. Після цього тут був встановлений Андріївський хрест. Швидше за все, така нетривалість існування церков, що зводяться на Андріївській горі, пояснювалася не лише тим, що будували їх з дерева, але і складними умовами місцевості.
В середині 18-го століття за замовленням імператриці Єлизавети починається будівництво Андріївськой церкви. Існувало декілька проектів нової церкви, але перевагу віддали італійцеві Бартоломео Растреллі. Всі роботи по проектом Растреллі виконував архітектор Іван Мічурін, який де в чому стотно доповнив проект італійського творця. Цікаво, що деякий час будівництво не починалося, оскільки зіткнулося з несподіваною перешкодою – священики зовсім не бажали знімати освячений хрест, який все ще стояв на горі і створювали цьому усілякі перешкоди. Але так чи інакше, в 1749 році храм почав будуватися. Розпоідали, що таку честь імператриця надала Києву на знак вдячності за Олексу Розума (Разумовкого), якого вигодувала українська земля.
Андріївську церкву в Києві називають останнім шедевром “лебединою піснею” видатного архітектора Бартоломео Растреллі. Саме він розробив в 1748 році проект Андріївської церкви, а втілював його ідеї і в життя відомий московський архітектор Іван Мічурін. Будівельні роботи велися з 1749 по 1754 роки, були задіяні фахівці з Києва, Москви, Санкт-Петербурга.
Місце для будівництва було не найвдаліше. Тому, аби звести храм на горбі, будівельники збудували під стилобат (верхня поверхня ступінчастого цоколя), який примикав до зрізу кручі. На ньому й був встановлений храм. Піднятися до Андріївської церкви можна широкими чавунними сходами, оточує будівлю цмальовнича паперть-балюстрада, з якою відкривається чудовий вид на околиці.
Розміри Андріївської церкви – 31 х 20 метрів, висота – 47 метрів. Висота стилобату разом з фундаментом – 15 метрів. Про фундаменти цієї церкви можна розповісти окремо. У проекті був передбачений фундамент на сваях, але І.Ф., Мічурін замінив їх на стовпові. Причому, унаслідок складних гідрогеологичеських умови місцевості (висока вірогідність осідання грунту, високий рівень грунтових вод), фундаменти довелося робити різної глибини. Крім того, Мічурін замінив дерев’яні конструкції куполу на цегляні, і збудував дерев’яні сходи замість під’їзду до церкви. У 1844 році ці дерев’яні сходи змінили на чавунні.
Андріївська церква в Києва – найяскравіша пам’ятка у стилі бароко. Їй характерні всі найголовніші риси цього архітектурного напряму: парадність, мальовничість та ефектність архітектурних форм, велика кількість ті різноманітність декору, позолоти, легкість та динамічність силуету.
Зовнішнє оздоблення фасадів дивують різноманітністю та фантазійностью декору, але внутрішні інтер’єри Андріївської церкви ще мальовничіші. Роботами по оформленню внутрішнього інтер’єру керував сам Растреллі, його руці належить проект іконостасу і рісунок-шаблон у натуральну величину. Велику історичну і художню цінність представляє живопис Андріївської церкви. Більшість розписів – це частина ікон іконостасу, кафедри, купол (купольні картини написані масляними фарбами на полотні), виконані в Петербурзі художником И. Вишняковим та його учнями. Також великий вклад в створення неповторного живопису цієї церкви в Києві внесли художники И. Роменський. И. Чайковський, а також А. Антропов.
Не дивлячись на те, що живопис Андріївської церкви, як по традиції, присвячений релігійним сюжетам, по манері виконання він ближче до світського. У зображеннях переважають яскраві фарби, пишній одяг, пейзажі, натюрморти та безліч побутових деталей. Все в комплексі: різьблення, живопис, ліпні прикраси – створюють легку та життєстверджуючу атмосферу, позбавлену похмурого аскетизму.
Після смерті Єлизавети Петрівни (1763 рік) імператорський двір не підтримав її інтерес до київських храмів, і Андріївська церква вже протягом декількох перших років з моменту закінчення будівництва прийшла в занедбаний стан. Освятили храм лише в 1767 році. Впродовж свого існування Андріївська церква використовувалася за призначенням дуже мало.
Вкрай невдале місце, постійна загроза зрушень грунту та обвалення будівлі не раз ставили її під загрозу. У 1843 році сталося чергове зрушення грунту, в результаті якого фасад Андріївської церкви дав значну тріщину. Церкву потрібно було рятувати, необхідна була негайна реставрація. В результаті цієї реставрації, а також інших, таких, що проводилися в 19 столітті, Андріївська церква втратила деякі свої первинні елементи, грубо спотворилися контури куполу та був втрачений його декор. Потреба в черговій реставрації виникла на початку 20 століття, і її здійснює архітектор Володимир ніколаєв, використавши креслення Растреллі.
У період з 1917 по 1953 роки не раз проводилися роботи по зміцненню горба та фундаментів Андріївської церкви в Києві, а також по реставрації та збереженню її інтер’єру.
З 1968 року Андріївська церква була оголошена музеєм, служби у ній припинилися. Саме Андріївська церква фігурує у фільмі За двома зайцями, в якому грають відомі на Україні та за її межами актори: Олег Борисов, Маргарита Криницина, Микола Яковченко.
У 1970 році, коли Андріївська церква входила до складу заповідника Софія Київська, заповідник зробив запит у Віденський музей, і отримав фотокопії креслень Растреллі. Саме за цими кресленнями архітектори Києва відновили первинні контури куполу, й він став таким, яким його задумав Растреллі.
Головною святинею Андріївської церкви є частка мощів Андрія Первозванного, привезена з Італії. Зберігається вона в спеціальному ковчезі. Серед інших реліквій цього київського храму – Євангеліє в коштовному окладі, подароване церкві імператором Олександром.
У минулому проводилися регулярні роботи по зміцненню схилів горба: висаджували рослини з глибоким гіллястим корінням, застосовували дренажні пристосування. Наймасштабніші роботи подібного роду були здійснені в 1923-1926 роках, коли довкола церкви було побудовано обвідне дренажне кільце, і в 1970-1972 роках, коли схили укріпили на глибину об 20 метрів залізобетонними палями.
Але всі ці заходи з часом втрачають свою ефективність і сьогодні випадки провалів грунту почастішали. У стінах і фундаментах з’явилися тріщини, які збільшуються в розмірах. Немало цьому сприяє активне будівництво в цьому районі, яке збільшує навантаження на схили горба. Про це говориться і в попередженнях фахівців Центру аерокосмічних досліджень землі НАН України.
Громадськість вже не один рік добивається внесення Андріївської церкви до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, але за правилами цієї організації, всі об’єкти, що вносяться до реєстру, повинні перебувати в гарному стані, конструкції мають бути надійними, а інтер’єри – відреставрованими. Довкола пам’ятника має бути створена буферна зона, в якій заборонено вести будь-які будівельні роботи, а держава повинна забезпечувати дотримання цих вимог. Тому пропозиція була відхилена внаслідок порушення норм охорони тавикористання цього пам’ятника історії і архітектури – єдина зі всіх пропозицій різних країн.
Черговий сумний поворот в долі Андріївської церкви стався в травні 2008 року, коли секретаріат президента В. Ющенко прийняв рішення про зняття храму з балансу заповідника Софії Київської, та передав його Українській автокефальній церкві. На жаль, на сьогоднішній день Андріївська церква знову потребує проведення серйозних робіт не лише по зміцненню фундаментів. Не поліпшило стан внутрішніх інтер’єрів і використання її як діючого храму. Сумно, що в 21 столітті, коли технології досягли небувалого розвитку, може безслідно зникнути рідкісний по красі пам’ятник історії, який змогли зберегти попередні покоління, що мали в своєму розпорядженні більш ніж скромні засоби і навички. Скільки ще простоїть Андріївська церква – невідомо, тому краще поквапитися, поки ми ще маємо можливість бачити її хоч би в такому стані.
Легенди та міфи:
За легендою, в тому місці, де зараз котить свої хвилі Дніпро, колись було море. Апостол Андрій піднявся на пагорб, встановив на ньому хрест, та промовив, що тут з’явиться велике християнське місто, після чого, води морські відступилися. Якась їх частка сховалася під Андріївську гору. Коли тут будували церкву, начебто знайшли джерело. З того часу на горі стали зводити дерев’яні церквиякі замінювали одна одну, поки не була збудована нинішня кам’яна Андріївська церква. Цікаво, що в Андріївській церкві немає дзвонів. Кажуть, що тільки-но пролунає звук дзвонів, як вода прокинеться та затопить не лише Старий Київ, але й Лівбережжя, яке в давнину ще не було Києвом.