Особня́к Могильо́вцева, широко відомий як «Шоколадний будиночок» — пам’ятка історії та архітектури у Києві, що знаходиться на вулиці Шовковичній, 17/2 (поряд із відомим будинком Ікскюль-Гільденбанда, що має №19).

Будинок збудовано у 1901 році за проектом Володимира Ніколаєва на замовлення відомого промисловця, фінансиста та мецената Семена Могильовцева, який жив у ньому до своєї смерті 10 серпня 1917 року. Будівля загальною площею близько 900 м2 має два поверхи, інтер’єри яких були виконані в різних архітетурних стилях та відзначалися вишуканістю та багатством.

В наступні роки мешканцями будинку були:
у 1917-1918 роках тут мешкав Ігор Кістяківський;
1919 року (з приходом до Києва більшовиків) в особняку мешкав Христіян Раковський;
від 1925 року будинок було передано під помешкання для науковців ВУАН та поділено на квартири і у 1929-1930 рр. тут жив Матвій Яворський, а у 1927-1934 роки в квартирі N6 професор Микола Макаренко.
1934 року особняк реконструйовано за проектом Павла Альошина і передано від ВУАН до НКВС.
У 1948 році будівлю було передано Управлінню справами Ради Міністрів УРСР, з 1952 року в ньому містилося «ВОКС» — Всесоюзне товариство культурних зв’язків із закордоном.
З 1960 року тривалий час у приміщенні Шоколадного будинку був міський Палац одружень. Після будівництва нового Палацу одружень 1982 року будинок майже у аварійному стані був переданий Управлінню культури і мистецтв київського виконкому.

Собор святої Софії, Софія Київська або Софійський Собор — християнський собор в центрі Києва, пам’ятка української архітектури і монументального живопису 11 — 18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Був однією з головних святинь Східної Європи та центром православної Київської митрополії. Знаходиться на території Софійського монастиря, що перетворений сьогодні на державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський музей».

Собор, як головний храм держави, відігравав роль не тільки духовного, а й політичного та культурного центру. Під склепінням Cв. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.

Історія Собору

У літописах закладини собору датуються 1017 або 1037 роком. Храм був закладений Ярославом Мудрим. Його будівництво велося в 20-30-і роки XI століття. Навколо Софійського собору — центральної споруди Ярославового міста — стояли кам’яні храми, боярські палаци, житла городян, а подвір’я митрополії було огороджено муром. До наших днів з XI століття збереглися лише Софійський собор і руїни Золотих воріт- парадного в’їзду в древній Київ.

Храм присвячено Софії — Премудрості Божій. Це одна з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів’я, що має багато тлумачень. За апостолом Павлом, Софії символічно відповідає іпостась Христа — втіленого Слова Божого. Тільки пізніше, коли розповсюдилося ототожнення Софії з Божою Матір’ю, храмове свято київського собору перенесли на 8 (21) вересня — день Різдва Богородиці. Художній образ Софійського собору мав втілити багатогранний зміст, вкладений у цей символ. Тим пояснюються його грандіозні розміри та надзвичайно ускладнена структура. Загально кажучи, інтер’єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, а зовнішній вигляд — образ Граду Божого — Небесного Єрусалима.

За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти і перебудови.

Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму — 54,6 м, довжина — 41,7 м, висота до зеніту центральної бані — 28,6 м. Собор має п’ять нав, завершених на сході апсидами, увінчаний 13-ма верхами, що утворюють пірамідальний силует, і оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважалося, що галереї прибудовані до собору пізніше, але дослідженнями останнього часу доведено, що вони пов’язані з ним єдиним задумом і виникли водночас. Тільки хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.

Увінчувала собор ступінчаста композиція з тринадцяти бань, покритих свинцевими листами. Стіни викладалися з великих природних каменів — граніту й рожевого кварциту, що чергувалися з рядами плитоподібної цегли — плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем’янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.

У 1051 р. на Київський престол в Соборі висвячений митрополит Іларіон.

У 1054 р. в Соборі похований Київський князь Ярослав Мудрий.

У 1055—1062 рр. Собор розбудовував Великий князь Київський Ізяслав Ярославович.

У 1093 р. в Соборі похований князь Всеволод І.

У 1113 р. в Соборі відбулася коронація Великого князя Київського Володимира ІІ Мономаха

У 1125 р. в Соборі відбувся похорон Володимира ІІ Мономаха

У 1154 в Соборі відбувся похорон князя Вячеслава.

У 1169 Київ захопив та зруйнував володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого та половецької князівни, який пограбував Софію, вкравши всі цінні золоті речі та релігійні реліквії, в тому числі безцінну ікону Пресвятої Богородиці

В 1240 році Київ захопив хан Батий та зруйнував і пограбував більшість культурних пам’яток. Софіївський собор встояв, але був поруйнований та пограбований.

У 1375 р. собор ремонтував митрополит Кіпріян.

У 1416 році Київ розграбував і спалив хан Едігей, у 1482 році — Менглі-Гірей.

У 1497—1577 рр Собор лишається без догляду.

У 1577 р. Богуш-Гулькевич Глібовський на свій кошт ремонтував собор.

Нове відродження Софії Київської пов’язане з київським митрополитом Петром Могилою У 1633—1647 рр. митрополит проводить кап. ремонт собору та оздоблює його. Навколо нього споруджено дерев’яні монастирські будівлі, а всю територію обнесено високою дерев’яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Основним будівельним матеріалом була цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цегла часто застосовувалась не тільки для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів. Стандартних розмірів цегли не було, тому іноді навіть в одному будинку можна зустріти цеглу різної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різні відтінки — від темно- червоного до світло-жовтого. Як правило, всі внутрішні приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли печі, облицьовані візерунчастими полив’яними плитками, що надавало інтер’єрам особливого колориту.

У 1638 р. в Соборі засновано чоловічий монастир.

У 1654 році кияни затверджували у Софійському соборі рішення Переяславської ради про військовий союз з Московією.

У 1690—1707 рр. митрополит Варлаам Ясинський проводить кап. ремонт собору при особливому зацікавленні та матеріальній допомозі гетьмана І. Мазепи. В галереях надбудовано поверхи, вибудовано 4 нові куполи, перебудовано на бароковий стиль верхи старих веж. Збудовано нову муровану дзвінницю, звану мешканцями Києва «Тріумфальна дзвінниця». Головний купол гетьман І. Мазепа наказав позолотити своїм коштом.

У 1651 р. позолочено верхні малі куполи.

У 1697 році велика пожежа знищила дерев’яні будівлі Софійського монастиря.

У 1699 р. почалося спорудження нових кам’яних будинків навколо собору. Будівництво тривало по 1767 рік. У цей період споруджено дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), будинок митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в’їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софіївського собору після поновлень знаходимо характерні риси української барочної архітектури XVII—XVIII століть.

У 1843—1853 рр. позолочено іконостаси. Надбудовано четвертий поверх дзвінниці.

У 1786 монастир скасовано, а його землі секуляризовано.

У 1851—1852 реконструйована дзвіниця.

У 1917 р. — початок досліджень Софії комітетом охорони старовини та мистецтва.

У 1921 р. — всесоборна висвята протоєрея Василя Липківського на Митрополита Київського і всієї України.

Всеукраїнська академія наук створює Софійську комісію, яка рятує собор від знищення радянською владою. Від 1928 до 1930 — секретар комісії Барвінок Володимир Іванович.

В 1934 територія Софійського монастиря оголошена Державним історико-архітектурним заповідником.

Комуністичний уряд забороняє служіння в соборі. Всі золоті та срібні цінності (царські ворота, ікони, срібні кадила, свічники, дорогі церковні ризи, книги) забрано, позолочені іконостаси розібрано, золото здерто, а решту- спалено.

У вересні 1941 р. за свідченням колишнього завідувача Софійського заповідника Олексія Повстенка більшовики намагалися замінувати та підірвати Собор, але, на щастя, ця спроба виявилася невдалою.

В 1941—1943 рр. за німецько-гітлерівської окупації Києва, зграбовано експонати Софіївського архітекткрно-історичного музею, частину дорогих ікон та фотоархівів. Все те німці вивезли до Німеччини.

У 1950их, за часів СРСР, проводились реставраційні роботи, під час яких виявлені та відкриті фрески 11 сторіччя (фрагментарно, там, де вони збереглися) та відновлені фрески 18 сторіччя.

У 1990 ансамбль Софійського монастиря занесено до Переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Зараз це — Національний заповідник «Софія Київська».

Інтер’єр собору

Збереглися і крізь віки до нас дійшли 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок. Навряд чи десь в Європі можна знайти стільки фресок та мозаїк 11 сторіччя, що зберіглися в одній церкві. Біля кожної мозаїчної композиції є написи грецькою мовою, що пояснюють сюжет. Імена мозаїстів невідомі. Однак художні особливості окремих зображень і способи укладання смальти дають можливість визначити склад бригади майстрів у кількості восьми чоловік (не рахуючи підмайстрів).

Мозаїка

Особливу цінність становлять мозаїки ХІ ст., які прикрашають головні частини храму — центральну баню і головний вівтар. Тут зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані в строгому порядку згідно з «небесною ієрархією».

Шедевром мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти- розміщеної в центральному апсиді — фігури Святої Діви Марії, руки якої підняті в молитві. Мозаїка має 6 метрів в вишину. Унікальність зображення полягає в тому, що воно виконане на внутрішній поверхні куполу Собору, і з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах — стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.

Усі мозаїки собору виконані на сяючому золотому фоні. Їм притаманні багатство барв, яскравість і насиченість тонів. При всій кольоровій різноманітності мозаїк переважними тонами є синій і сіро-білий у поєднанні з пурпуровим.

Кожний колір має багато відтінків: синій-21, зелений-34, червоно-рожевий-19, золотий-25 та ін. Це свідчить про високий розвиток у Стародавній Русі скловарної справи і техніки виготовлення смальти. Всього палітра мозаїк собору налічує 177 відтінків кольорів. Наразі сучасні майстри, використовуючи методи 11 сторіччя, не в змозі виготовити таку різноманітність кольорів мозаїки.

Смальта виготовлена зі скла, забарвленого в різні кольори додаванням солей і окислів металів. Зображення виконані безпосередньо на стіні шляхом вдавлювання у вогку штукатурку кубиків смальти, розміри яких у середньому близько 1 куб. см. У наборі облич часто зустрічаються дрібніші кубики — близько 0,25 куб. см. Ґрунт під мозаїками тришаровий, загальна товщина його 4 — 6 см. Крім смальти, використано кубики з природного каміння.

У зеніті центральної бані зображений Христос Пантократор (Вседержитель), який царює над усім простором.

Навколо Христа-Вседержителя — чотири архангели, з яких лише один — мозаїчний, а інших в кінці XIX ст. домалював олією М. О. Врубель.

У простінках між вікнами барабана зображені дванадцять апостолів, з них мозаїчною збереглася лише верхня частина постаті Павла.

З чотирьох зображень євангелістів на парусах, що підтримують баню, цілком залишилась постать Марка на південно-західному парусі.

На північній і південній підпружних арках розташовано п’ятнадцять мозаїчних медальйонів із зображенням мучеників. На стовпах передвівтарної арки — мозаїчна сцена «Благовіщення»

Фрески

Фреска — це розпис мінеральною фарбою по вологому тиньку.

Частина фресок, що збереглися в Софійському соборі, датується ХІ століттям — вони були виконані під час будівництва собору. В XIX столітті, під час реконструкції собору, на стіни були нанесені нові малюнки, виконані олійними фарбами, які, як правило, повторювали контури старих зображень. В ХХ столітті, під час чергової реставрації вченими було виявлено, що велика частина фресок ХІ століття збереглася під шаром тиньку та олійних фарб, і, де це було можливо, старі фрески були відкриті.

Колірна гама древніх фресок створювалася на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів та блакитного тла. Для розпису Софії характерна чіткість композиції, виразність образів, барвистість, органічний зв’язок з архітектурою. Весь ансамбль стінопису Софії Київської за своїм змістом був підпорядкований єдиному задуму — християнського віровчення й утвердженню феодальної влади. Разом з тим розпис головного храму держави повинен був показати велич Київської Русі, її міжнародне визнання, роль київського князівського дому в політичному житті Європи. Тому в Софії значне місце відведено світським композиціям. На трьох стінах центрального нефу, напроти головного вівтаря, було написано сімейний портрет засновника собору князя Ярослава Мудрого. У центрі величезної композиції містилося зображення Христа з постатями княгині Ольги та князя Володимира. З обох боків до цієї групи підходили Ярослав, його дружина княгиня Ірина, їхні сини й дочки. Очолював процесію Ярослав, який тримав у руках модель собору.

Тут Ярослав — будівничий міста і засновник митрополичого храму — виступав як продовжувач справ своєї прабабки Ольги та батька Володимира, які багато зробили для об’єднання слов’янських племен, зміцнення Київської Русі та установлення рівноправних відносин з Візантією та іншими країнами. Члени сім’ї Ярослава також відігравали значну роль у політичному житті Європи: дружина князя була дочкою шведського короля, два його сини були одружені з візантійськими принцесами, дочки були королевами Франції, Норвегії, Угорщини. За словами письменника того часу Іларіона, Русь була «ведома й сльішима єсть всеми четьірьми конци земли».

На жаль, до нашого часу від цієї фрескової композиції уціліли лише постаті дітей Ярослава на південній і частково на північній стінах. Про решту зображень розповідає малюнок голландського художника А. ван Вестерфельда, який бачив фреску в середині XVII століття.

Та ж сама смислова лінія продовжується у розпису двох сходових веж собору. В наш час вчені довели (доктор історичних наук С. О. Висоцький), що фрески веж оповідають про важливу політичну і культурну подію в житті Київської Русі середини Х сторіччя — про приїзд до столиці Візантії київської княгині Ольги і про шану, яку виявив їй імператор Костянтин Багрянородний. У північній та південній вежах живописна оповідь починається знизу і відповідно продовжується в міру сходження вгору.

«Зішестя Святого Духа» XIX ст., олія, Кирилівська церква. Фрески північної вежі розповідають про урочистий в’їзд Ольги до Константинополя. Від цієї композиції вціліли лише фрагменти окремих сцен, де зображено імператрицю з почтом та імператора Романа (сина Костянтина Багрянородного) на білому коні. На верхньому майданчику сходів збереглася велика композиція «Княгиня Ольга на прийомі у Костянтина Багрянородного». Ліворуч — імператор, який сидить у палаці на троні, та два охоронці, озброєні списами і щитами. Праворуч, у центрі, зображено княгиню Ольгу. На її голові — корона, зпід якої на плечі спадає білий прозорий плат. Поруч з Ольгою — жінки з її почту.

Головною композицією південної вежі є фреска «Іподром», що розповідає про другий прийом княгині імператором — на константинопольському іподромі, де вона була свідком кінних змагань.

У верхній частині вежі добре збереглося зображення палацу іподрому — великої триповерхової споруди з відкритими галереями, де розташувалися глядачі. Праворуч в імператорській ложі сидить імператор Костянтин Багрянородний. Художник переконливо передав його портретні риси — виразні очі, великий ніс з горбочком, бороду. Поруч — княгиня Ольга у світлих шатах, зі складеними на грудях руками. З виставами на іподромі, очевидно, пов’язані фрескові композиції «Акробати» і «Скоморохи», де музиканти грають на струнних, ударних і духових інструментах (серед них — пневматичний орган).

Звертає на себе увагу розпис, що зберігся в колишній хрещальні собору, зокрема фрескова композиція XI століття «Сорок севастійських мучеників». Хрещальнею приміщення стало на рубежі XI—XII сторіч, коли в арку галереї було вбудовано апсиду. Фрески апсиди — «Хрещення» і постаті святителів — відбивають стилістичні особливості монументального мистецтва того часу.

Фрески збереглися в усіх древніх приміщеннях собору, в першу чергу на стінах центрального підбанного простору (євангельські сцени).

У бокових вівтарях — жертовнику і дияконнику — збереглися цикли фрескових композицій, що розповідають про діву Марію (вівтар Іоакима та Анни) і про діяння апостола Петра (вівтар Петра і Павла).

Розпис південного вівтаря (Михайлівського) присвячений архангелу Михаїлу, який вважався на Русі покровителем Києва і князівської дружини. Фрески крайнього, північного вівтаря оповідають про святого Георгія — духовного патрона князя Ярослава Мудрого. Великий інтерес викликає цикл фрескового розпису, що зберігся на хорах. Це сюжети «Зустріч Авраамом трьох подорожніх», «Гостинність Авраама», «Жертвоприношення Ісаака», «Три отроки в пещі огненній», «Тайна вечеря», «Чудо в Кані Галілейській» тощо.

Значне місце в розписах собору займають орнаменти: вони обрамовують віконні та дверні прорізи, підкреслюють лінії арок і склепінь, збігають по пілонах і стовпах, панеллю проходять понад підлогою.

На стінах обох веж добре видно орнаменти, символічні малюнки та численні мисливські сцени: «Полювання на ведмедя», «Боротьба ряджених», «Полювання на вепра» тощо. Ці фрески розповідають про побут феодального двора, про мисливський промисел, про тваринний і рослинний світ Київської Русі.

Фрески веж — унікальна пам’ятка середньовічного монументального мистецтва і важливе історичне джерело, що свідчить про культурні зв’язки Київської Русі та Візантії.

Графіті

На стінах Софійського Собору до цього часу залишилися написи та малюнки, залишені священиками та відвідувачами собору.

Ці написи та малюнки мають загальноприйняту назву — графіті. Кількість графіті та малюнків (збереглися понад 300) свідчать про високий рівень писемності в Київській Русі.

Найперше- це цінні знахідки давньоруської письменності, оскільки найдавніші з них виконані не кирилицею, а глаголицею.

І, незважаючи на широке розповсюдження кирилиці, створеної Кирилом та Мефодієм та використовуваної для церковних текстів, знайдені численні написи глаголицею, свідчать про те, що загал ще довгий час не сприймав штучно вигадану писемність.

Графіті містять цінні відомості про різні сторони життя Київської Русі — зокрема збереглися записи про смерть Ярослава, автограф Володимира Мономаха, запис про мирний договір, укладений наприкінці XI ст. між князями Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом та Олегом Святославичем на р. Желані (зараз — Жуляни), купівлю княгинею, дружиною Всеволода Ольговича, Боянової землі (середина ХІІ ст.).

Також відоме графіті дружини князя Ізяслава Ярославовича Гертруди-Олісави: «Господи помози рабі своєй Олісаві Святополчі матері, руський княгині.»

Іконостас

В ХІ ст. під час будівництва Собору вівтар був відокремлений загального приміщення лише невисокою передвівтарною огорожею, виготовленою з мармуру.

Перший іконостас був виготовлений та встановлений під час перебудови Собору Митрополитом Петром Могилою у 1637-38рр.

Під час великої перебудови XVIII зміни в бік бароко торкнулися і інтер’єру Собору. Виконаний у цьому стилі дерев’яний позолочений іконостас був виготовлений в 1747 році українськими майстрами і є чудовим взірцем різьблення по дереву та станкового живопису. Іконостас мав 3 яруси, з яких до цього часу зберігся тільки нижній, оскільки в 1935-37рр. більшовики зруйнували та спалили вісім барокових іконостасів бічних вівтарів та верзні яруси головного вівтаря.

Окремою цінністю в іконостасі були виготовлені із срібла та позолочені царські врата, виготовлені відомими київськими золотарями Петром Волохом, Іоанном Завадовським та Петром Тараном у 1747—1750 роках.

Врата простояли в Соборі 184 роки, аж до 1934 року, коли більшовики розпорядилися розрізати їх на шматки (що б легше було винести з Собору та переплавити) та відправити в резервний фонд дорогоцінних металів.

Випадково кілька фрагментів воріт 1977 році знайшли у запасниках Києво-Печерської лаври, де в сталінські роки було розміщене т.зв. Музейне містечко. Туди зі всієї України звозили конфісковані церковні цінності, які в основному переплавляли на метал.

Вдалося з’ясувати, що уцілілі частини врат потрапили туди з резервного фонду дорогоцінних металів у 40-і роки минулого століття. Інші, ймовірно, були переплавлені.

В рядянські роки реставрувати врата не вдалося, бо Москва не дала дозволу на купівлю 2,2 кг. срібла необхідних на реставрацію вцілілих частин.

Зараз реставраційні роботи ведуться з залученням спонсорських коштів, і в майбутньому Собор поверне собі вкрадені та знищені врата.

Некрополь

Софія Київська з давніх часів слугувала усипальницею князів і вищого духовенства. Некрополь Св. Софії, що містив десятки поховань як у соборі, так і на його подвір’ї, є найдавнішим і охоплює найдовший за часом існування період в історії України (1054—1995). Більшість імен тих, хто похований у Софійському некрополі невідома, однак ідентифіковані поховання свідчать про те, що тут знайшли притулок видатні діячі національної історії.

Церква Успіня Богородиці Пирогощої (Пирогоща) — християнський храм у Києві, православний собор Києва доби Середньовіччя.

Являє собою сучасне (1997—1998) відтворення первісної давньоруської будівлі 12 століття. Знаходиться біля підніжжя Замкової гори на Контрактовій площі.

Назва

Існує багато гіпотез щодо назви, але найбільш вірогідним є те, що храм названо на честь візантійської ікони «Пірготісс» (у перекладі «вежа»), привезеної з Константинополя, де вона зберігалася саме у вежі. За іншою версією, храм спорудили на кошти купців, що торгували хлібом («пиріг» — хліб і «гощі» — купці). Також існує версія про те, що храм названо на честь купця Пирогостя, що торгував у цій місцевості і виділив гроші на храм.

Історія

Давньоруський період

Першу церкву на цьому місці була закладена у 1132 році, під час правління сина Володимира Мономаха — Мстислава. Будівництво храму було завершене вже після смерті фундатора, під час князювання його брата Ярополка.

Церква Богородиці Пирогощої стала першою будівлею у Києві, спорудженою повністю із цегли, без використання каменю. Це була проста, коротка базиліка з трьома навами і трьома апсидами. Стіни склепіння було прикрашено фресками, а підлогу — мозаїчними плитами. На архітектурі пам’ятки позначився вплив романського стилю.

Храм Успіня Богородиці Пирогощої згадується в «Слові о полку Ігоревім» у зв’язку з поверненням у Київ з половецького полону князя Ігоря Святославича.

Середньовіччя

Храм зруйновано під час монголо-татарської навали Батия у 1240 році. Капітальний ремонт церкви здійснено у 15 столітті. 30 березня 1474 року відновлену церкву урочисто освятили, а 1482 року її знову вщент зруйновано татарами на чолі з Менглі-Гіреєм.

Протягом сторіч Пирогоща була головною соборною церквою подільських купців, міщан і ремісників, а також центром громадського життя Подолу. Тут працювали школа, сирітський притулок, лікарня для бідних, міський архів, а поруч проходили збори городян. У 1613—1633 роках Богородиця Пирогоща деякий час була кафедрою Київських православних митрополитів.

У 1613 році італійський архітектор Себастьяно Браччі провів реконструкцію — церква стала п’ятикупольною і набула ренесансних форм. У 1752-му — 70-х роках 18 століття реставрацію храму і будівництво дзвіниці в стилістиці українського бароко здійснив видатний український архітектор Іван Григорович-Барський (батько якого був старостою Пирогощі).

Імперський період

Після ряду руйнівних пожеж початку 19 століття (зокрема, після однієї з них, у 1809 році, завалилася центральна баня) храм відбудовується за участю Андрія Меленського. Він знову стає однокупольним — чотири бічні бані зняли. Церкві надано неокласичного вигляду, будується Аннозачатіївський вівтар.

1835 року п’ятиярусну барокову дзвіницю, збудовану Іваном Григоровичем-Барським, що начебто перешкоджала вуличному рухові, разібрали. Натомість над головним входом надбудували дзвіницю в стилі російського ампіру. Церква мала десятиметровий іконостас (1778 року) і срібні царські врата (1784 року з іменем жертводавця — запорожця Василя Білика). Іконостас у стилі рококо вважався одним із найкращих тогочасних. Під кінець 19 століття зовні церкви прибудовано низку дерев’яних крамничок, які псували її вигляд. У 1929 році, під час спроби відновлення первісного вигляду церкви, їх було знесено.

Радянські часи

1934 року церква вдруге стала кафедрою митрополита Української Православної Церкви. У 1935 році за наказом радянської влади Пирогощу було зруйновано. Дослідження, проведені перед руйнуванням, встановили, що церква зберегла більшу частину своєї початкової будови, незважаючи на на численні перебудови та руйнування.

Реконструкція

У другій половині 1970-х років археологи розкопали фундамент зруйнованої церкви. 3′ясувалося, що він заглиблений на 1,2 м, а його будівельний матеріал належить ще давнішій споруді. У зв’язку з цим влітку 1976 року радянська преса надрукувала повідомлення про археологічне відкриття на Подолі.

Протягом 1970-х років широко обговорювалось питания відбудови Пирогощі в її первісному вигляді. Проте здійснитися цьому судилося тільки після проголошення Незалежності України. У 1997—1998 роках здійснено реконструкцію пам’ятки у формах 12 століття. Питання достовірності реконструкції залишається відкритим.

Національна опера України імені Тараса Шевченка розташована у центрі Києва на вулиці Володимирській, 50.

Історичний нарис

Постійна оперна трупа була організована у Києві тільки в 1867 р. і стала однією з кращих в Україні. Поштовхом до створення постійно діючого театру стали успішні гастролі італійських оперних труп 1865-66 роках у Києві. Трупа працювала у приміщенні Міського театру, збудованого в 1856 році за проектом архітектора І.Штрома.

Дореволюційні роки

Національна опера України ім. Т. Г. Шевченка незважаючи на свою відносно коротку історію, здобула визнання далеко за межами України. Самобутні інтерпретації класичної музичної спадщини і сучасних творів, виняткової злагодженості оркестр і хор, талановиті солісти, яскраві й самобутні виконавські традиції дозволили театру досягти мистецьких вершин і посісти важливе місце в сьогоденній музичній культурі Європи.

Постійна оперна трупа була організована в Києві тільки 1867 року і стала поряд з театрами Москви і Петербурга однією з найкращих у Російській імперії. Дебютом трупи стала «Аскольдова могила» Олексія Верстовського, яка розповідала про легендарне минуле Києва. Подальші творчі здобутки київської оперної трупи пов’язані, перш за все, з діяльністю генія української музики, композитора Миколи Лисенка. 1847 року вперше прозвучала українською мовою його опера «Різдвяна ніч» (за режисурою М.Старицького).

У перші роки існування театру репертуар поповнювався творами переважно російських композиторів: М.Глинки («Життя за царя», «Руслан і Людмила»), О.Даргомижського («Русалка») А.Рубінштейна («Маккавей») та ін. Це було неодмінною умовою існування музичного театру. Проте вдавалося ставити і європейську класику, на досить високому рівні показуючи в перекладі російською мовою опери «Севільський цирульник» Дж. Россіні, «Весілля Фігаро» В.-А.Моцарта, «Чарівний стрілець» К.Вебера, «Лючія ді Ламмермур» Г.Доніцетті, а також один за одним твори Дж. Верді, який став улюбленим композитором киян.

За життя Петра Чайковського в Києві були поставлені його опери «Опричник»(1874), «Євгеній Онєгін» (1884), «Мазепа» (1886) та «Пікова дама» (1890). Безпосередньо за участю авторів відбулися київські прем’єри опер «Алеко» С.Рахманінова (1893), «Снігуронька» М.Римського-Корсакова (1895).

Перший сезон був відкритий оперою Верстовського «Аскольдова могила». Незабаром у театрі були поставлені опери «Івана Сусанін» та «Руслан і Людмила» М.Глінки, на прем’єри опер «Опричник» (1874), «Євгеній Онєгін» (1889) та «Пікова Дама» (1890) приїздив П.І. Чайковський, в 1893 до театру приїздив С. В. Рахманінов на прем’єру опери «Алеко», а в 1895 — Римський-Корсаков на прем’єру «Снігуроньки»

У лютому 1896 році після ранкової вистави «Євгенія Онєгіна» сталася пожежа, що повністю знищила будівлю Міського театру, після чого був оголошений конкурс на проект нової будівлі. Цей конкурс виграв проект російського архітектора Віктора Шретера. Спорудження нової будівлі на місці старого театру розпочалося у 1898 р.

Зал оперного театру включав партер, амфітеатр, бельетаж та чотири яруси, що вміщують близько 1650 глядачів (у партері 384 місця), загальна кубатура театру — майже 100 000 куб. м, площа приміщень — 40210 кв. м. Над головним входом театру був встановлений офіційний герб Києва із зображенням архістратига Михаїла — покровителя міста, проте за наполяганням Київського митрополита Фіогноста, який вважав театр гріховним закладом, герб замінили алегоричною композицією: геральдичні грифони тримають у лапах ліру як символ музичного мистецтва. Фасад будівлі прикрашали бюсти композиторів М.Глинки та О.Сєрова, які подарували Києву артисти петербурзького Маріїнського театру.

Окрім опер російських композиторів, театрі також були поставлені опери Дж. Пуччіні, Р. Вагнера, Ж. Масне, а також опери М. Лисенка «Травнева ніч» (1903) та «Ноктюрн» (1914).

Українська Держава

В часи Української Держави київська опера називалася як Український театр драми та опери. У серпні 1918 р. були перекладені українською мовою опери: «Галька», «Фауст», «Травіата», «Черевички», «Казки Гофмана», «Богема», «Продана наречена», «Русалка», «Сільська честь», «Жидівка», «Мадам Батерфляй». Вітчизняна преса писала, що українська державна опера має всі підстави і потенціал стати одним із кращих театрів свого часу, разом з тим застерігаючи, що «українська державна опера не повинна повторити історію петроградських державних театрів, котрі давали чужу людності й громадянству культуру…» Ними наголошувалося, що слід «організувати справу опери художньо сильної, національної і культурної».

Радянські роки

З приходом радянської влади у 1919 році театр було націоналізовано і названо «Державним оперним театром ім. К.Лібкнехта», з 1926 — Київська державна академічна українська опера (постановки йшли українською мовою), а в 1934 році, з поверненням Києву статусу столиці — Академічний театр опери і балету УРСР. В 1939 році театрові було присвоєне ім’я Тараса Шевченка.

У 1930-і рр. обговорювався проект соціалістичної перебудови приміщення київського оперного, якому хотіли надати архітектурних особливостей нового «пролетарського стилю». Проте перебудова торкнулася лише зняття бюстів російських композиторів та зведення прибудови до тильної сторони будівлі двоповерхового приміщення репетиційних залів. В ці роки репертуар театру збагатився операми «Золотий обруч» та «Щорс» Б.Лятошинського, «Борис Годунов» М.Мусоргського та іншими.

В роки Вітчизняної війни театр було евакуйовано в Уфу, потім в Іркутськ, а в 1944 році театр повертається до Києва. У повоєнні роки репертуар театру поповнювався творами радянських композиторів, серед визначних здобутків слід виділити постановку «Катерини Ізмайлової» Д.Шостаковича, що була нагороджена Державною премією ім. Т.Шевченка (1975).

У різні роки в театрі працювали видатні артисти — диригенти Натан Рахлін, Костянтин Сімеонов, Степан Турчак, вокалісти Борис Гмиря, Арнольд Азрікан, Зоя Гайдай, Марія Литвиненко-Вольгемут, Оксана Петрусенко, Лариса Руденко, виступав у театрі і Федір Шаляпін.

У 1983 — 1988 рр. було здійснено капітальну реконструкцію театрального приміщення. Реставратори внесли значні зміни у закулісну частину театрального приміщення, що дозволило збільшити кількість репетиційних залів, гримувальних кімнат, було обладнано спеціальний хоровий клас. Також було збільшено параметри сцени до 20 м вглиб і 27 м у висоту. Загальна площа сцени тепер становить 824 кв. м. Також під час реставрації замість старовинного органу встановили новий, збудований на замовлення театру чеською фірмою «Рігер-Клос». Було переобладнано й оркестрову яму, в якій зараз одночасно може розміститись 100 музикантів. Загалом після реставрації площа театральних приміщень збільшилася на 20000 кв. м. Стало вдвічі більше гримувальних кімнат, з’явилося кілька нових репетиційних залів.

Роки Незалежності

З 1992 по 2000 рр. балетну трупу Національної опери України очолював один з найвідоміших українських хореографів Анатолій Шекера (1935 — 2000), з ім’ям якого пов’язані досягнення українського балету останніх трьох десятиліть ХХ ст. Окрім класичних вистав — «Лебедине озеро» і «Лускунчик» П.Чайковського, «Раймонда» О.Глазунова, «Коппелія» Л.Деліба — він здійснив постановки багатьох сучасних творів, зокрема, «Лілеї» К.Данькевича, «Спартака» А.Хачатуряна, «Ольги» Є.Станковича, «Легенди про любов» А.Мелікова, привнісши на балетну сцену поліфонізм танцю, симфонічну розгорнутість хореографічної партитури. Його постановка балету «Ромео і Джульєтта», здійснена 1971 року, вже 30 років не сходить зі сцени. Вистава була показана в багатьох країнах і відзначена медаллю ЮНЕСКО як найкраща інтерпретація прокоф’євського твору.

Дедалі частіше імена київських митців з’являються на афішах багатьох зарубіжних театрів. Анатолій Кочерга та Вікторія Лук’янець співають тепер на найпрестижніших оперних сценах Європи. З тріумфом виступають у Метрополітен-опера та Нью-Йорк Сіті-опера Володимир Гришко, Михайло Дідик — у Гельсінкі, Москві, Детройті, Ірина Дворовенко танцює в одній з найкращих американських балетних труп, Іван Путров з успіхом танцює в Ковент Гардені. Олексій Ратманський очолив Датську Королівську хореографічну трупу, а Денис Матвієнко став прем’єром балету трупи Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі.

Вистави київської трупи із захопленням слухали і дивились в останні роки в Німеччині, Франції, Швейцарії, Канаді, США, Мексиці, Данії, Іспанії, Італії, Японії, Польщі, Угорщині, Австрії, Голландії.

Зараз у репертуарі театру понад п’ятдесят оперних і балетних вистав.

Націона́льний банк Украї́ни є особливим центральним органом державного управління, його емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Національний банк визначає вид грошових знаків, їх номінал, відмінні ознаки і систему захисту. Національний банк України зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали та золотовалютні запаси, накопичує золотовалютні резерви і здійснює операції з ними та банківськими металами. Національний банк України встановлює порядок визначення облікової ставки та інших відсоткових ставок за своїми операціями, дає дозвіл на створення комерційних банків шляхом їх реєстрації та видає ліцензії на виконання банківських операцій, встановлює банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативи обов’язкового резервування коштів.

Національний банк України розташовано за адресою: 01601 Київ, вул. Інститутська 9

Історично-архітектурна довідка щодо будівництва основного корпусу НБУ

Старий будинок

Контору Державного комерційного банку в Києві було засновано більше півтора століття тому – 1839 року. Згодом для неї купили великий двоповерховий будинок у стилі ампір на Інститутській вулиці, що належав київському дворянству. (Тут пізніше розмістилася і створена 1860 року на базі ліквідованих Позикового та Комерційного банків Київська контора Державного банку Росії).

З фотознімків можна судити, що це була вельми вишукана двоповерхова споруда з ефектним восьмиколонним портиком та двома виступами по боках фасаду. Проте рік у рік фінансові операції банку зростали і ставало дедалі очевидніше, що стара будівля вже не може задовольнити потреб контори Держбанку. Вирішено було споруджувати новий сучасний будинок. А долі старого можемо нині хіба що поспівчувати. Як пише український історик Федір Ернст у путівнику “Київ. Провідник”, виданому в 1930 році, його було “вкрай зіпсовано – одрізано праве крило і знищено портик”. Утім, можете пересвідчитися в цьому і самі, порівнявши дві фотографії, між якими – 90 років.

Щоправда, спершу старий будинок планували все-таки пристосувати до вимог часу, однак із цього нічого не вийшло. Одним із аргументів проти реконструкції були “незручності віддаленості будинку від центру торгово-промислової діяльності м.Києва – Хрещатика – і поганого з ним сполучення через крутий підйом по Інститутській вулиці”. Цілих десять років пішло на підшукування все нових і нових місць для будівництва (які в Петербурзі відхиляли одне за одним), переконування Державного банку в Петербурзі і тодішнього міністра фінансів Вітте, що розширити старий будинок неможливо, тому потрібно споруджувати новий. Лише восени 1902 року розпочалося будівництво. І не на звабливому Хрещатику, а на тій же Інститутській, поряд зі старим приміщенням банку.

Будівництво нового будинку за проектом Кобелєва та Вербицького

Участь у конкурсі із розробки проекту взяли архітектори О.В.Кобелєв, П.І.Голландський і В.В.Городецький (так, так, той самий – славнозвісний автор і власник зведеного 1901—1903 років будинку з химерами). Кращим було визнано проект О.В.Кобелєва, який узявся за діло. Пізніше до нього приєднався О.М.Вербицький, за ескізами котрого розроблено годований фасад. Для керівництва роботами було створено спеціальну будівельну комісію. Вона розробила принципи, які лягли в основу робіт: “1) одразу намітити розміри приміщень, які можуть задовольнити потреби не менш як на п’ятдесят років, 2) крім того, при спорудженні будівлі звернути більше уваги на міцність і довговічність її конструктивних частин, які б відповідали призначенню будівлі і не потребували частого ремонту і 3) цілком убезпечити в пожежному відношенні, майже повністю виключивши дерев’яні частини”. Забігаючи наперед, зазначимо, що ці приписи були скрупульозно виконані. Крім усього іншого, в банку навіть передбачили “запасне підземелля для майбутніх потреб 103 кв. сажені”.

Щоб добитися якомога кращого виконання робіт, члени комісії вирішили не віддавати здійснення проекту, так би мовити, до одних рук (як бачимо, такий крок цілком виправдав себе). Заяви на участь у будівництві подали близько ста фірм. На кожен вид робіт влаштовувався конкурс, і не просто між усіма бажаючими, а між солідними, відомими фірмами, які вже зарекомендували себе на інших об’єктах. У результаті жорсткого відбору право на виконання тих чи інших робіт одержали близько двадцяти підрядників, у тому числі Південно-російський машинобудівний завод, фірми і будівельні контори Гінзбурга, Шмідта, Броніковського і Зоммера, Шварценберга і Сафонова, лейпцизькі, магдебурзькі та інші. Облицювати будинок штучним каменем і виконати художні роботи всередині приміщення було доручено італійському скульптору Еліо Саля.

1 серпня 1905 року (за старим календарним стилем) контора перенесла свої операції до нового будинку, а 22 лютого наступного року – приміщення було освячено. Київ одержав прекрасну, зведену за останнім словом техніки, двоповерхову будівлю із цокольним та підвальним поверхами. Вона була оснащена центральним паровим опаленням, електричним освітленням, подвійною вентиляційною системою – нагнітальною і витяжною. Сім електричних вентиляторів загальною потужністю близько 18 кінських сил могли протягом години двічі перекачати в приміщеннях усе повітря. Взимку воно підігрівалося батареями, влітку, проходячи холодними підземними каналами, – охолоджувалося (крім того, його можна було охолодити додатково, якщо заповнити зволожувальний резервуар льодом).

Як наголошується в цитованому вже короткому нарисі про спорудження контори, виданому, найімовірніше 1906 року в Києві, “питання опалення і вентиляції настільки важливе в таких будинках, що в членів комісії жодного разу не було сумнівів щодо застосування всього найкращого, що є в цій справі, незважаючи на чималі затрати. Вартість усіх споруд, пов’язаних із опаленням і вентиляцією, разом із будівельними роботами доходить до 100.000 руб.” (Дев’ята частина від вартості спорудження всього будинку банку із чотириповерховим флігелем для службовців та закупівлею меблів!).

Маленька деталь. Повітря для вентиляції бралося в спеціально посадженому у дворі банку розарії. Щоранку вмикалися спеціальні повітрозабірники і на всі поверхи робочих приміщень подавався п’янкий аромат троянд. Під час реконструкції і капітального ремонту будинку НБУ була спроба відновити роботу цієї системи. З’ясувалося, що вентиляційні ходи в повному порядку. На місці ж колишнього розарію, біля повітро-забірних шахт…- гараж. Самі розумієте, не той тепер аромат…

Згідно з проектним завданням між сусідньою садибою з одного боку і старим банком із другого було заплановано розриви шириною приблизно 5 метрів. Це дало змогу цікаво прив’язати споруду до оточуючої забудови. Окремо поставлений будинок із двох боків був композиційне з’єднаний із сусідніми будівлями кам’яними воротами. Це вигідно вирізняє його з-поміж банків, скажімо, на Хрещатику, які зводилися в один фронт із загальною забудовою вулиці. Крім того, будівля формує фронт забудови вулиці Інститутської і замикає перспективу вулиці Банкової. Це визначає містобудівне значення споруди, яка входить до історично складеного ансамблю Липок.

За проектом О.В.Кобелєва у дворі будинку контори Держбанку було споруджено цегляний флігель для службовців. Його фасади витримані в тому ж стилі, що і корпуси банку. На чотирьох поверхах флігеля розміщувалися одно- і двокімнатні квартири для 32 службовців, а в підвальному поверсі було облаштовано погреби, комори і склад палива для банку. Кімнати флігеля опалювалися печами.

Розширення будинку за проектом Рикова

Хоча розміри приміщень банку визначалися з таким розрахунком, щоб “задовольнити потреби не менш як на п’ятдесят років”, однак уже 1933 року (у зв’язку з майбутнім переведенням столиці України із Харкова до Києва) будинок контори Держбанку перестав задовольняти зрослі потреби міста. Тому було прийнято рішення надбудувати ще два поверхи.

Рідко коли така надбудова не порушує цілісності і пропорцій будинку. Подібні споруди-каліки (а їх, на жаль, немало) “вдячні нащадки”, як правило, вимушені ховати в зелені дерев і кущів. Можливо, тому О.В.Кобелєв спершу відмовився брати участь у цій ризикованій справі. Боявся зіпсувати свій найвдаліший витвір? Не знаємо напевно, що змусило його змінити початкове рішення – хижий оскал тодішньої репресивної машини чи прагнення не допустити спотворення своєї архітектурної перлини. Але факт залишається фактом – у співавторстві з архітектором В.М.Риковим О.В.Кобелєв береться за розробку проекту надбудови ще двох поверхів.

Розпочаті 25 лютого 1934 року будівельні роботи були завершені за вісім з половиною місяців – до 7 листопада. В історичній довідці, підготовленій 1974 року фахівцями інституту “Укрпроектреставрація” у зв’язку з реставрацією фасадів будинку контори Державного банку, наводяться цікаві технічні подробиці надбудови. Третій і четвертий поверхи мурували одночасно з підняттям даху. Тобто дах не знімали, як це робилося завше в таких випадках, а розрізали автогеном на сім частин (добре, що він був із металевих конструкцій) і поступово піднімали за допомогою джеків і домкратів. Після того, як кладку стін було завершено, частини даху встановили на чавунних подушках і знову зварили. Вага даху, піднятого на висоту 12 метрів, – 330 тонн, периметр – 400 метрів.

Порівняйте фотографії банку до і після реконструкції 1934 року. Завдяки майстерності архітекторів будинок за своїми архітектурно-художніми якостями став ще кращим і виразнішим. Як тут заперечиш, що доля цієї споруди справді щаслива. Аби ще раз переконатися в цьому, придивіться уважно до старого приміщення банку – того, в якому контора містилася до 1905 року (вони стоять поряд на Інститутській). Над обома будинками надбудовано ще по два поверхи. Але якщо новий від цього лише виграв, то старий із розкішного двоповерхового красеня з ампірним портиком і колонами перетворився в звичайну (ба навіть недолугу) житлову кам’яницю. Воістину, не родися красивим, а родися щасливим.

Загальний опис

У плані будинок НБУ Н-подібний. Два паралельно розміщених чотириповерхових корпуси композиційно об’єднані головним приміщенням банку – двосвітловим операційним залом, багато оздобленим ліпним декором у техніці високого рельєфу і вітражами. Фасади будівлі виконано в стилі північноіталійської готики і раннього флорентійського Відродження з мармуровими колонами, вишуканим орнаментом, емблемами ремесел. Цегляні стіни головного фасаду облицьовано штучним каменем, що імітує сірий граніт і рожевий піщаник.

Композиційним центром головного фасаду є ошатний портал (тобто архітектурно виділений вхід), що включає колонаду перед входом із балконом. Портал дуже вдало підкреслено двома симетричними ризалітами по боках (ризаліт – виступаюча частина будинку). Вони надають споруді парадності і роблять виразнішим її стиль. Ризаліти прикрашені балкончиками і спареними налівциркульними вікнами, а завершуютьсяневеликою аттиковою стінкою і легкими вежами на кутах.

Бокові частини головного фасаду прикрашені рядами правильно розмішених вікон. Парні вікна першого поверху розділені тонкими коринфськими колонками. На другомувеликі прорізи з напівциркульним верхом заповнені парними вікнами з розеткою над ними. Підвіконні частини другого та четвертого поверхів прикрашені невеликими рустиками (рустика облицювання стін камінням із грубо обтесаною поверхнею) і маскаронами у вигляді лев’ячих голів.

Монументальність будинку підкреслюється широким карнизом, прикрашеним майолікою. Наріжні сторони фасаду закріплені витими колонками з декоративними вежами, які підтримуються скульптурами величезних грифонів – крилатих левів, або напіворлів, напівлевів. Цікаво, то в античній міфології грифони вважалися охоронцями золотих копалень.

Художнє оформлення приміщень контори банку було доручено італійському скульптору Еліо Саля. Про зовнішнє його оформлення говорилося вище, додамо лише, що й усередині приміщення таке ж напрочуд гарне і урочисте. Інтер’єри відрізняються витриманістю стилізації, вдало вирішеним освітленням, зручністю та доцільністю внутрішнього планування. Тут теж багато ліплення та різьблення – особливо в операційному залі: скульптури античних богів Гермеса, Деметри, Афіни Паллади і Гефеста, сандрики (карнизи над дверними прорізами) і маскарони. По всьому периметру залу над балконом поміщено картуші – ліпні прикраси у вигляді щитів, на яких зображено різні емблеми і герби. У центрі стелі операційного залу зовсім недавно було відновлено в первісному вигляді розписане фарбами по склу зображення патрона Києва – архистратига Михаїла.

Зауважимо принагідно, що брати Саля внесли нові методи у відливання ліпних прикрас і скульптур. Вони вперше застосували в Києві так звану набивку із цементу. Метод полягає в тому, що у форму не заливається алебастр, як робилося раніше, а набивається напівсухий замішаний цемент. Після висихання і зняття форми залишається цементний виріб, який має перед алебастровим ряд переваг, особливо при фасадних ліпленнях.

Дев’яносто років милує око киян і гостей древньої столиці чудова перлина, створена архітектором Кобелєвим і тисячами невідомих майстрів. За своїми високими художніми якостями цей будинок є одним із кращих серед споруд Києва XX століття. Проходячи заклопотано повз нього, знайдіть у щоденній суєті хоча б кілька хвилин і зупиніться. Особливо якщо захмарений настрій, а на душі – обридлива обліжна сльота. Помилуйтеся цим неповторним витвором людських рук, і ви відчуєте, що життя – не така вже й кепська річ, як нам інколи здається.

Михайлівський Золотоверхий собор — споруджений у 1108—1113 роках онуком Ярослава Мудрого київським князем Святополком Ізяславичем. Хрестово-купольний шестистовпний храм з трьома нефами та одним позолоченим куполом. На початку 20 століття храм — 7-купольний (верхня фотографія). Михайлівський Золотоверхий собор було збудовано з каміння і цегли-плінфи на вапняно-цем’яковому розчині технікою «мішаної кладки» з використанням голосників у пазухах склепінь. Стіни собору прикрашали мозаїки і фрески. Був одним з найбільших монастирів Стародавнього Києва.

Історія

Згідно з думкою деяких істориків, київський князь Ізяслав Ярославич, чиє християнське ім’я було Димітрій, збудував монастир св. Димітрія та церкву у верхьному Києві поблизу Собору святої Софії в другій половині 1050-х років. Через півсторіччя його син Святополк II Ізяславич збудував в 1108—1113 роках монастирську церкву, присвятивши її своєму патронові архангелу Михаїлу. Можливо, що однією з причин, що спонукала князя збудувати церкву була недавня перемога Святополка над половцями, оскільки архангел Михаїл був заступником воїнів.

Під час монгольськоії навали в 1240-х роках монастир зазнав відчутних втрат. Монголи пошкодили собор та зняли його позолочені бані. В 1496 році монастир було відроджено і перейменовано з монастиря св. Димітрія на монастир св. Михаїла, відповідно до назви церкви, збудуваної Святополком. Після числених відбудов та розширень впродовж XVI ст. монастир став одним з найбільших та найбагатших монастирів України. В 1620 році Іов Борецький зробив його резиденцією відновленої православної Київської митрополії.

Зруйнування

1922 року Михайлівський монастир було ліквідовано. У 1934—1936 Михайлівський Золотоверхий собор, дзвінниця та частина інших споруд монастиря були знесені у зв’язку з проектом створення на цьому місці урядового центру. Останній планували зробити копією головного будинку ЦК КПУ — зараз Міністерство закордонних справ. Єдиний з українських вчених, хто відмовився підписати акт на знесення Михайлівського Золоверхого монастиря, – Микола Макаренко.

Перед знищенням унікального ансамблю української архітектури, була проведена дослідницька робота. Фрески, мозаїки були перевезені до музеїв Москви, Ленінграду (Санкт-Петербургу), Новгорода та інших міст СРСР. Мозаїчну композицію «Євхаристія» було перенесено до Софійського собору. Багато смальтового розпису потрапило до Лаврського заповідника.

Урядовий центр, на місці Михайлівського Золотоверхого собору, так і не збудували.

В роки Другої світової війни деякі фрески були вивезені до Німеччини, звідки вони потрапили до Ермітажу у Ленінграді. В Софійському соборі зберігалися: «Євхаристія», «Стефан і Фаддей» — фрагменти постатей святих; фрески — сцени з «Благовіщення», постать святого Захарії та ін. Мозаїка «Дмитро Солунський» і верхня частина фрескової постаті Самуїла — в Третьяковській галереї і Російському музеї в Санкт-Петербурзі.

Відновлення

На початку 1990-х років Українська Православна Церква Київського Патріархату збирає кошти для відтворення собору. В ньому проходить служба Української православної церкви, а поруч, як у давні часи, діє монастир. Грошей вистачило лише на початкові дослідження, було зрозуміло, що без державної підтримки унікальну пам’ятку українського бароко не буде відбудовано. Українська спільнота надсилала численні звернення до голови держави виділити фінансування на реставрацію. Нарешті 9 грудня 1995 року Президент Леонід Кучма видав указ який визначав відбудову Михайлівського Золотоверхого монастиря загальнодержавним пріоритетом.

Першою постала дзвіниця в стилі українського бароко у первозданному вигляді. Собор було відкрито на День Києва 1998 року, за участю патріарха Київського і всієї Русі-України Філаретом, який освятив монастир. Також були присутні президент Леонід Кучма, голова уряду Валерій Пустовойтенко та мер міста Києва Олександр Омельченко.

У лютому 2001 року чотири фрагменти фресок XII століття Михайлівського Золотоверхого собору, що зберігалися в Ермітажі, були передані Україні.

У січні 2004 року Міністерство культури Росії ухвалило рішення про передачу Україні з Ермітажу останніх семи фресок київського Михайлівського Золотоверхого собору, які опинилися в Росії, восени 2004 передачу фресок було закінчено.

Влітку 1997 року на Економічній брамі Михайлівського Золотоверхого монастиря відкрито меморіальну дошку з барельєфом М.О. Макаренка.

Інтер’єр

Імена художників, які створили мозаїки і фрески Михайлівського Золотоверхого собору, невідомі. Ймовірно, в роботах брав участь давньоруський майстер Алімпій з Києво-Печерського монастиря. Загальна площа мозаїк, що збереглися, — 45 кв. м. Написи на мозаїках собору зроблено старослов’янською мовою. Крім мозаїк і фресок, збереглися дві шиферні плити кінця 1 ст. з рельєфним зображенням вершників. Відомо, що іконостас для притвору Святої Катерини був оздоблений різьбярем Романом, оправу для Євангеліє виконав київський золотар Самійло Ростовський.

Церква Святого Миколая — одна з двох римо-Католицьких церков, що побудовані в Києві. Розташована у самому центрі міста на вулиці Великій Васильківський. Церква була сконструйована в 1899—1909 роках і побудована в ґотичному стилі київським архітектором Владиславом Городецьким, за проєктом С. В. Валовського.

У 1936 році Церква Святого Миколая була закрита радянською владою і використовувалася як господарське приміщення.

У 1978 за наказом Ради Міністрів Української РСР будівля церкви була віддана Будинку органної музики, для цього в Чехословаччині був замовлений орган компанії «Riger-Kloss», в 1981 була закінчена реставрація і з того ж року церква почала працювати як концертний зал.

Листівка з фотографією костьолу

Наразі Церкву Святого Миколая ділять між собою Національний будинок органної та камерної музики України як приміщення для концертів, та парафія Святого Миколая Римо-Католицької Церкви в Україні, яка проводить в ній служби для релігійної громади. Київська влада відмовляється передати приміщення Римо-Католицькій Церкві повністю до вирішення питання що до нового місця розташування Органного залу. Приміщення костелу (станом на кінець 2009 року) перебуває в аварійному стані.

На даний момент в костелі служать священики зі Згромадження Місіонерів Облатів Непорочної Марії.

Розклад Служб Божих

Українською мовою:
- Неділя 8.45 10.00 13.15 18.00
- Понеділок 18.30
- Вівторок 7.00 18.30
- Середа 7.00
- Четвер 7.00
- П’ятниця 7.00 18.30
- Субота 7.00

Латинською мовою:
- Четвер 18.30

W języku polskim:
- Niedziela 11.45
- Piątek 8.00

Misa en espanol:
- Domingos 11.00

Маріїнський палац у Києві зведений у 1750—1755 рр. за зразком палацу, який проектував Б.Растреллі для Гетьмана Розумовського. 1744 року імператриця Єлизавета Петрівна під час відвідувань Києва, сама вибрала для нього місце.

Спорудженням палацу керував видатний російський зодчий І.Мічурін. Йому допомагали також відомі архітектори М.Васильєв, П.Неєлов, Ф.Неєлов, М.Сальников та інші.

Головний фасад Маріїнського палацу «дивиться» на Маріїнський парк, закладений 1874 в пейзажному стилі. Алеї цього парку — звивисті, наче «вписані» в ландшафт. З протилежного боку палацу — Міський (Царський) Сад, закладений 1743 р. на основі старовинного Регулярного саду (заснованого ще Петром I). Його стиль — класичний регулярний: мережа прямих алей, що перехрещуються під прямим кутом.

Палацовий комплекс має строго симетричну композицію. Головний двоповерховий корпус і одноповерхові бокові флігелі утворюють широке подвір`я. Архітектура палацу вирішена у стилі бароко: чітке планування, виразне компонування об`ємів, багата пластика фасадів, що проявилася в пишних формах коринфського ордера, рустуванні стін, розкреповці карнизів, ажурному парапеті і ліпленні наличників вікон. У фарбуванні палацу використані типові для російського бароко кольори: бірюзовий для стін, світло-жовтий для колон та карнизів, білий для ліплення і балюстрад. Все це надає споруді святкового й урочистого вигляду.

Протягом своєї багаторічної історії палац неодноразово реконструювався. Найзначнішу реконструкцію було здійснено у 1868—1870 роках після великої пожежі, що знищила дерев`яний другий поверх і всі парадні приміщення. При відновленні палацу надбудували цегляний поверх, фасади наситили новими пластичними деталями, а інтер`єри переробили в формах класицизму з елементами бароко і ренесансу. Роботи проводились під керівництвом академіка архітектури К.Маєвського. Рік їхнього закінчення (1870) викарбуваний у картуші на фасаді, зверненому в парк.

До Жовтневої революції палац був резиденцією царської родини. В період подорожі по Україні тут разом зі своїм почтом зупинялась імператриця Катерина II. У палаці жили також військовий губернатор, полководець М.Голенищев-Кутузов і герой Вітчизняної війни 1812 року М.Раєвський.

Палац дуже потерпав у період Великої Вітчизняної війни: бомба, що влучила в нього, зруйнувала центральну частину будівлі. У 1945—1949 роках палац відбудували під керівництвом українського архітектора П.Альошина, і з цього часу він став місцем урочистих прийомів.

У 1979—1982 роках, після ретельних дослідницьких робіт, палац реставровано переважно у формах архітектури кінця XIX століття. Упорядкування території виконано на основі креслення, схваленого свого часу Б.Растреллі. Форма фонтанів, рисунок зелених насаджень мають традиційний для XVIII століття характер. Фонтани прикрашено парними скульптурними композиціями — копіями скульптур середини XVIII століття, які зберігаються у музеях країни. З вестибуля палацу на другий поверх, де розташовані парадні зали, ведуть мармурові сходи. Темно-червоний килим, що устеляє їх, підкреслює атмосферу особливої урочистості.

У центральній частині палацу міститься великий Білий зал, поєднаний з вестибулем високими арочними прорізами. З двох боків до нього примикають Зелена вітальня та Бенкетний зал. Центральну частину будівлі, що звернена на парадний двір, пронизує анфілада невеликих затишних залів.

Інтер`єри кожного приміщення Маріїнського палацу мають свій неповторний вигляд, створюваний цілим комплексом засобів художньої виразності, серед яких особлива роль належить колірному вирішенню. Колорит Білого та Бенкетного залів, Зеленої та Блакитної віталень побудований на домінуючій ролі одного кольору. Решта приміщень вирішена у складних і несподіваних поєднаннях кольорів.

Один із залів — Зал бароко — реставратори відновили у характерних для інтер`єрів Растреллі формах. Обрамований вигадливими позолоченими орнаментами штучний мармур у поєднанні зі світло-коричневими площинами стін, орнаменти карниза й облямування дверних прорізів, щедро оздоблений камін з великим дзеркалом над ним створюють враження вишуканості.

Важливими елементами художнього оформлення палацу є предмети декоративно-прикладного мистецтва, що належать переважно до другої половини XIX століття, а також меблі і люстри (старовинні й виконані сучасними майстрами в дусі XVIII—XIX століть), картини відомих майстрів живопису, створені як у минулому, так і в наш час. У деяких залах збереглися невеликі фрагменти настінного живопису, виконаного художником К.Алліауді в 2-й половині XIX століття, і реставровані у 1982 році.

Чудова паркетна підлога палацу створена під час останньої реставрації. Складена з цінних порід дерева, вона вражає красою малюнка і досконалою майстерністю виконання.

Сьогодні ця історична споруда презентує нашу країну в світі як державна резиденція. Її називають Президентським палацом. У ньому проходять урочисті державні події — нагородження, прийоми, вручення вірчих грамот Послами іноземних держав, саміти і зустрічі офіційних делегацій на найвищому рівні.

Цікаві факти

- 14 лютого 1787 року Катерина II приймала у Києві в Маріїнському палаці венесуельского політичного діяча Франсіско Міранду, майбутнього визволителя Південноамериканського континенту від іспанського панування.
- 1889 — У Царському саду міста Києва при Маріїнському палаці Д. Моррис ідентифікував новий в ботаніці вид Кокаїнового куща — Erythroxylum novogranatense, так звана Колумбійска кока або Трухільска кока.

Найдавніші літописні повідомлення про Лядські ворота відносяться до 1151 р. і повязані з описом усібної боротьби за Київ між військами київського князя Ізяслава Мстиславича та дружиною Юрія Володимировича Долгорукого, де детально розповідається про розташування навколо окремих військових підрозділів князів.

Ефективність оборонних споруд стародавнього Києва та доцільність їх розташування за топографічними особливостями було доведено у ХVІІ ст., коли після приєднання міста до Російської держави почали будувати фортецю. Російські військові інженери використали оборонні вали часів Київської Русі, які були відновлені та досипані. Саме на місці Лядських воріт були збудовані так звані Печерські ворота фортеці. Вони, як і Лядські, були деревяними, що добре видно на одному з найстаріших планів Києва 1695 р. У 50-х роках ХVІІІ ст. вони були замінені новими, побудованими з цегли.

Під час охоронних дослідницьких робіт при реконструкції площі Жовтневої Революції (нині – Майдан Незалежності), археологічна експедиція Інституту археології НАН України виявила залишки деревяної нижньої частини Печерських воріт ХVІІ ст. – досить міцну деревяну споруду довжиною біля 30 м, розвернену фасадом до Хрещатика. Але особливу увагу дослідники приділили залишкам земляного валу, який був помітний з обох боків у розрізі Печерських воріт. Було виявлено, що вал завширшки 35 м, зроблений на основі прямокутних деревяних зрубів розмірами 33,1 м. Археологи простежили залишки 9 таких клітей-зрубів, зроблених з деревяних кантованих брусків, розташованих поперек насипу. Ці елементи нижньої частини валу біля Печерських воріт ХVІІ-ХVІІІ ст. мали повну подібність до конструкції валу ХІ ст. біля Золотих воріт, тобто його нижня частина була споруджена в часи Київської Русі. Дослідники встановили незаперечний факт, що досліджені ними залишки оборонних споруд у нижній частині представляють відрізки єдиної системи оборонної лінії стародавнього Києва, спорудженої під час княжіння Ярослава Мудрого у 30-ті рр. ХІ ст.

Оборонний вал, що починався біля Золотих воріт, продовжувався на схід уздовж сучасної вул. Прорізної та трохи вище неї до перетину з вул.Б.Грінченка, роблячи поворот до сучасного Майдану Незалежності, де і повинні були знаходитись Лядські ворота. Дослідникам вдалося з’ясувати, що фундаменти Печерських воріт були закладені вище основи стародавнього валу на 3 м. Під ними був виявлений стародавній засипаний проїзд завширшки 4,2 м, стінки якого були обличковані міцними деревяними брусами, покладеними один на другий. Це є все, що залишилось від Лядських воріт ХІ-ХІІІ ст. Але ці неефектні на перший погляд залишки представляють значну історичну цінність.

Дослідження археологами залишків Лядських воріт супроводжувалось іншими відкриттями цього найважливішого для Києва вузла оборонних споруд. З боку Хрещатика вдалося виявити оборонний рів глибиною до 5 м, схили якого мали кут у 60 градусів. З боку міста на площі, прилеглій до Лядських воріт, були досліджені залишки декількох давньоруських жител, а також піч виробничого призначення, що розташовувались на березі давнього струмка, який протікав на місці сучасного провулка Т. Шевченка. Цікавим було і те, що вдалося встановити ту частину цього струмка перед міським валом, яка була взята у своєрідний короб з деревяних дошок. Він проходив під основою оборонного валу, упереджуючи загрозу розмивання. Це одна з найдавніших гідротехнічних споруд Києва, що забезпечувала осушування та зберігання оборонних споруд від паводків.

Крім відкриття точного місця розташування Лядських воріт, констатування їх будівництва одночасно з “Градом Ярослава” ці археологічні дослідження відзначені і першою спробою в Києві і в Україні консервації виявлених деревяних споруд на місці знахідки та постійної музеєфікації їх залишків.

На відміну від сумної долі руйнування деревяних будівель, виявлених археологами під час будівництва метро на Контрактовій площі, цей археологічний обєкт значної історичної ваги був збережений. У підземному переході був зроблений музей, але з часом його закрили.

Дискусійним було не тільки питання місця розташування (окремі дослідники вважали, що ворота знаходилися трохи вище по схилу гори), але й походження назви Лядських воріт. Ще у ХІХ ст. дослідники історії Києва повязували походження цієї назви з “ляхами”-поляками, які ніби то жили біля них в часи Київської Русі. Але цікаве пояснення висунув П.О. Юрченко ще в позаминулому столітті. На його думку, назва повязана з такими словами, як “ляда”, “лядина”, що означали розчищені від кущів та дерев площі. Деревяна кришка льоху до сьогодення в українській мові має назву “ляда”. Отже назва Лядських воріт повязана з розчищенням лісовини у Хрещатицькій долині та побудовою до цієї низини міцної деревяної брами, що мала надійно захищати з цього боку вхід до міста. Це пояснення назви Лядських воріт прийнято зараз всіма сучасними дослідниками історії Києва.

У 2001 році проведено реконструкцію Майдану Незалежності та споруджено пам`ятник на честь 10-річчя незалежності України. В ході цієї реконструкції справжні рештки воріт було частково пошкоджено під час риття котловану для ТРК «Глобус», а потім законсервовано. На їхньому місці на поверхні було зведено «муляж» Печерських воріт, які мають вигляд токої собі «тріумфальної арки», а увінчує їх фігура Архангела Михаїла – небесного покровителя міста. Проте, споруда виявилася незграбною і абсолютно не вписується в архітектуру площі.

У планах сьогодняшньої влади міста нова реконструкція центральної площі столиці, у ході якої, зокрема, хочуть прибрати муляж воріт, натомість відкрити автентичні залишки і зробити навколо них оглядовий музейний майданчик.

Київська фортеця — історико-архітектурна пам’ятка, знаходиться на території Головного військового клінічного госпіталю м. Києва.

Музей створено в 1927 році і є єдиною в Україні пам’яткою фортифікаційної споруди ХУІІІ-ХІХ ст. та однією з найбільших у світі кам’яно-земляною фортецею, яка збереглася до наших днів.

Величезні земляні укріплення, кам’яні башти і капоніри є об’єктами екскурсійного показу. Частина з них музеєфікована.

Київська фортеця є комплексом оборонних споруд Києва, який формувався протягом 15-ти століть. До складу Київської фортеці входять Києво-Печерська лавра, територія національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 року, завод “Арсенал” і багато інших об’єктів: валів та оборонних мурів Києва.

Історія фортифікації Києва почалась наприкінці V – поч. VI ст. з городища на Старокиївській горі. Тоді воно було укріплене земляними валами., ровами та частоколами. Але зі здобуттям Києвом слави столиці Київської Русі створено велику систему укріплень міста. Кожна частина міста мала свою оборонну систему. На жаль, після нищівної поразки від хана Батия 1240 р. фортифікаційні укріплення занепали. Новий етап починається вже в період польсько-литовського владарювання – зводиться фортеця-замок на горі Хоревиця на Подолі (Литовський замок). Вже перебуваючи під владою Російської держави, на території Києва були збудовані фортечні укріплення від Хрещатика до Печерська – власне останнє укріплення було розбудоване. Цих заходів вжили з метою запобіганню ризику проникнення ворога через територію тодішньої України до Росії. В 1679 р. козацькі війська під керівництвом гетьмана Самойловича протягом останніх років XVII ст. об’єднують старокиївські та печерські укріплення – утворюється одна величезна фортеця. На початку XVIII ст. Печерська цитадель вже була повністю розбудована.

Наступний період розбудови оборонних споруд Києва визначається будівництвом Печерської цитаделі під проводом гетьмана Івана Мазепи за наказом Петра I. Спорудження відбувалось за системою французького інженера Вобана. Напередодні Вітчизняної війни 1812 р. За проектом військового інженера Оппермана споруджується земляне Звіринецьке укріплення, що поєднується з Печерською цитаделлю. Масштабні реконструкції проводяться за правління царя Миколи I, який затвердив план розширення фортеці. На початок 60-х рр. XIX ст. вона складалася з таких частин: ядро – цитадель, два самостійних укріплення (Васильківське і Госпітальне), доповнені оборонними казармами і вежами.

ісля цього перепланування планувалось також залишити території поблизу фортеці лише для військових цілей, а мешканців цього району переселити. Цю ідею зустріли опором і вирішено було збудувати замість цього декілька укріплених фортів. Один з них був збудований на Лисій горі для захисту відступів до залізничного мосту. З часом фортеця перетворюється на таку, яка використовується під склад. Фортеця використовувалась не лише як оборонна споруда – тут ще з XVII ст. були місця для ув’язнення людей. З цією метою використовували так званий Косий капонір – це напівпідземна споруда з товстими стінами з цеглини і каміння. Він розташований під кутом до земляного валу фортеці – звідси назва. Косий капонір спочатку використовувався для зберігання зброї і артилерійських запасів, а вже пізніше як політична в’язниця. Тут утримувалися організатори та учасники гайдамацького руху, полонені, кріпаки-втікачі та ін. Пізніше тут ув’язнювали декабристів та учасників інших визвольних змагань.

Зараз «Київська фортеця» є музеєм і охороняється державою, але велика частина її споруд знаходять під загрозою руйнації. Цьому «сприяють» нові будівництва поблизу, а також те, що деякі з приміщень зайняті виробництвами – наприклад, склад Київської взуттєвої фабрики (Васильківська брама).

Найдавнішою пам’яткою середньовічного типу є оборонні мури з вежами навколо Верхньої лаври (кін. ХVII ст.). До новітніх фортифікаційних систем належать земляні бастіонні укріплення цитаделі, тенальне Васильківське укріплення, полігональне Госпітальне укріплення. Численні оборонні казарми на Печерську втілюють особливості російської фортифікаційної школи, яка, на думку деяких фахівців, на поч. ХІХ ст. займала провідне становище у Європі. Лисогірське укріплення ілюструє особливості побудови фортової фортеці періоду нарізної артилерії (сер. ХІХ ст. – 1885). Окремі споруди Київської фортеці нерозривно пов’язані з історією визвольного і революційного рухів. На місці колишньої політичної в’язниці (так званого “Київського Шліссельбурґа”) у 30-их роках ХХ ст. було відкрито Історико-революційний музей-пам’ятку “Косий капонір”. У 1991 р. музей “Косий капонір” перетворено на Історико-архітектурну пам’ятку-музей “Київська фортеця”.

В експозиції музею представлені найбільша в Україні колекція військово-історичної мініатюри.

Час роботи: 10:00-17:00, вихідний – понеділок.