Київська фортеця — історико-архітектурна пам’ятка, знаходиться на території Головного військового клінічного госпіталю м. Києва.

Музей створено в 1927 році і є єдиною в Україні пам’яткою фортифікаційної споруди ХУІІІ-ХІХ ст. та однією з найбільших у світі кам’яно-земляною фортецею, яка збереглася до наших днів.

Величезні земляні укріплення, кам’яні башти і капоніри є об’єктами екскурсійного показу. Частина з них музеєфікована.

Київська фортеця є комплексом оборонних споруд Києва, який формувався протягом 15-ти століть. До складу Київської фортеці входять Києво-Печерська лавра, територія національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 року, завод “Арсенал” і багато інших об’єктів: валів та оборонних мурів Києва.

Історія фортифікації Києва почалась наприкінці V – поч. VI ст. з городища на Старокиївській горі. Тоді воно було укріплене земляними валами., ровами та частоколами. Але зі здобуттям Києвом слави столиці Київської Русі створено велику систему укріплень міста. Кожна частина міста мала свою оборонну систему. На жаль, після нищівної поразки від хана Батия 1240 р. фортифікаційні укріплення занепали. Новий етап починається вже в період польсько-литовського владарювання – зводиться фортеця-замок на горі Хоревиця на Подолі (Литовський замок). Вже перебуваючи під владою Російської держави, на території Києва були збудовані фортечні укріплення від Хрещатика до Печерська – власне останнє укріплення було розбудоване. Цих заходів вжили з метою запобіганню ризику проникнення ворога через територію тодішньої України до Росії. В 1679 р. козацькі війська під керівництвом гетьмана Самойловича протягом останніх років XVII ст. об’єднують старокиївські та печерські укріплення – утворюється одна величезна фортеця. На початку XVIII ст. Печерська цитадель вже була повністю розбудована.

Наступний період розбудови оборонних споруд Києва визначається будівництвом Печерської цитаделі під проводом гетьмана Івана Мазепи за наказом Петра I. Спорудження відбувалось за системою французького інженера Вобана. Напередодні Вітчизняної війни 1812 р. За проектом військового інженера Оппермана споруджується земляне Звіринецьке укріплення, що поєднується з Печерською цитаделлю. Масштабні реконструкції проводяться за правління царя Миколи I, який затвердив план розширення фортеці. На початок 60-х рр. XIX ст. вона складалася з таких частин: ядро – цитадель, два самостійних укріплення (Васильківське і Госпітальне), доповнені оборонними казармами і вежами.

ісля цього перепланування планувалось також залишити території поблизу фортеці лише для військових цілей, а мешканців цього району переселити. Цю ідею зустріли опором і вирішено було збудувати замість цього декілька укріплених фортів. Один з них був збудований на Лисій горі для захисту відступів до залізничного мосту. З часом фортеця перетворюється на таку, яка використовується під склад. Фортеця використовувалась не лише як оборонна споруда – тут ще з XVII ст. були місця для ув’язнення людей. З цією метою використовували так званий Косий капонір – це напівпідземна споруда з товстими стінами з цеглини і каміння. Він розташований під кутом до земляного валу фортеці – звідси назва. Косий капонір спочатку використовувався для зберігання зброї і артилерійських запасів, а вже пізніше як політична в’язниця. Тут утримувалися організатори та учасники гайдамацького руху, полонені, кріпаки-втікачі та ін. Пізніше тут ув’язнювали декабристів та учасників інших визвольних змагань.

Зараз «Київська фортеця» є музеєм і охороняється державою, але велика частина її споруд знаходять під загрозою руйнації. Цьому «сприяють» нові будівництва поблизу, а також те, що деякі з приміщень зайняті виробництвами – наприклад, склад Київської взуттєвої фабрики (Васильківська брама).

Найдавнішою пам’яткою середньовічного типу є оборонні мури з вежами навколо Верхньої лаври (кін. ХVII ст.). До новітніх фортифікаційних систем належать земляні бастіонні укріплення цитаделі, тенальне Васильківське укріплення, полігональне Госпітальне укріплення. Численні оборонні казарми на Печерську втілюють особливості російської фортифікаційної школи, яка, на думку деяких фахівців, на поч. ХІХ ст. займала провідне становище у Європі. Лисогірське укріплення ілюструє особливості побудови фортової фортеці періоду нарізної артилерії (сер. ХІХ ст. – 1885). Окремі споруди Київської фортеці нерозривно пов’язані з історією визвольного і революційного рухів. На місці колишньої політичної в’язниці (так званого “Київського Шліссельбурґа”) у 30-их роках ХХ ст. було відкрито Історико-революційний музей-пам’ятку “Косий капонір”. У 1991 р. музей “Косий капонір” перетворено на Історико-архітектурну пам’ятку-музей “Київська фортеця”.

В експозиції музею представлені найбільша в Україні колекція військово-історичної мініатюри.

Час роботи: 10:00-17:00, вихідний – понеділок.

Ки́єво-Пече́рська ла́вра — одна з найбільших православних святинь України. Вваажається одним з перших монастирів на Русі, що поклав початок руському чернецтву. Заснований у 1051 році, за князя Ярослава Володимировича монахом Антонієм як печерний монастир. Співзасновником вважається один з перших учнів Антонія — Теодосій, за ігуменства якого зведено багато наземних будівель і головний собор. Впродовж століть монастир був центром місіонерства та просвітництва.

З 1592 по 1688 роки був ставропігією Константинопольського патріарха, з 1688 року — Московського патріарха, з 1786 — Київського митрополита. У 1688 році отримав статус лаври. У 1930 році монастир було закрито, натомість створено Всеукраїнське музейне містечко. В період німецької окупації (у 1941 році) монастир було відкрито, проте знову закрито у 1960 році радянською владою. Монаше життя відроджене у 1988 році. В Ближніх і Дальніх печерах лаври покояться нетлінні мощі святих отців києво-печерських.

Сьогодні на території Верхньої Лаври діє музейний комплекс «Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник». На території Нижньої Лаври діє монастир Української православної церкви (Московського патріархату) «Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра», а також знаходиться резиденція Митрополита Київського і всієї України — предстоятеля УПЦ (МП). Трапезний храм Києво-Печерської лаври в ім’я святих Антонія і Теодосія де-факто є кафедральним собором Української православної церкви (Московського патріархату), адже у ньому звершує богослужіння предстоятель Церкви митрополит Володимир.

Історія

Заснований у 1051 році монахами Антонієм і Феодосієм у печерах біля літньої княжої резиденції Берестово поблизу Києва. Першим ігуменом монастиря став преподобний Варлаам Печерський, колишній боярин. В 1058 році, попросивши благословіння преподобного Антонія, преподобний Варлаам побудував над печерою дерев’янну церкву в честь Успіння Пресвятої Богородиці.

В одинадцятому столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У дванадцятому столітті монастир отримав статус «лаври» — головного великого монастиря. У вісімнадцятому столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні: їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл і хуторів, більше семидесяти тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цеглових і шість скляних заводів, більше ста шестидесяти винокурень і вітряків, біля двохсот шинків, два кінних заводи.

Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так названі пустелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, в Росії і в Білорусії. Свого часу Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов’янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті временних літ»), Нікон, Сільвестр. У тринадцятому столітті було складено «Києво-Печерський патерик» — важливе джерело історії Києва.

Києво-Печерська лавра здійснювала широке будівництво ще з одинадцятого століття (Успенський собор, Троїцька надбрамна церква). Наприкінці дванадцятого століття навколо Києво-Печерської лаври було зведено оборонні стіни (у 1240 році вони були зруйновані ордами Батия). У 1698—1701 році паралельно до них було споруджено нові фортечні стіни з бійницями і баштами. У 1731—1744 році споруджено Велику Лаврську дзвінницю, висота якої — 96,52 метра.

На території Лаври поховано багато видатних осіб, зокрема, біля трапезної — генеральний суддя українського війська Кочубей Василь і полтавський полковник І.Іскра. У церкві Спас на Берестові — засновник Москви Юрій Долгорукий.

Трагічні події після 1917 року послужили поштовхом до тотального винищування православного духівництва і всього, що було зв’язано з Православною Церквою. 25 січня 1918 року в стінах Лаври був замучений перший новомученик російський митрополит Київський і Галицький Володимир, а в 1920 році Лавру закрили. В 1941 році, відступаючими радянськими військами було заміновано та підірвано Свято-Успенський собор. Під час німецької окупації Києва монастир удалося відродити, але не надовго — у 1961 році ченців знову вигнали зі стін обителі. 25 червня 1988 року уперше відбулася Божественна Літургія в печерному храмі преподобного Феодосія на Далеких печерах.

У музеях і фондах, розташованих на території Києво-Печерської лаври, можна побачити рукописи стародрукованих книг, колекцію тканин і вишивок. Особливий інтерес викликає колекція з дорогоцінних металів, стародавні гравюри і твори сучасних художників.

В ніч з 7 на 8 жовтня 2007 року було зруйновано браму до Нижніх Печер зведену в 1850 році. Ця брама була відновлена стараннями лаврських ченців 7 грудня 2007 року.

Споруди

- Велика Лаврська дзвінниця
- Ближні печери
- Дальні печери
- Свято-Успенський собор (1073, 2000)
- Всіхсвятська церква
- Трапезна Палата
- Троїцька Надбрамна церква

Кена́са в Ки́єві — кенаса що знаходиться за адресою вулиця Ярославів Вал, 7; в декількох десятках метрів від Золотих воріт. Кенаса була побудована з ініціативи Соломона Когена та з благословення київського газзана Йосипа Султанського. Побудували кенасу протягом 1898-1902 років архітектором Владиславом Городецьким Будова відрізняється красою і розкішшю обробки в мавританському-арабському стилі.

Історія будівництва

Караїмська громада Києва в 1896 році нараховувала трохи більше 200 осіб. Для купівлі земельної ділянки під будівництво кенаси та житлового будинку, доходи від якого могли б йти на благодійні потреби караїмської громади, Коген виділив 35 тис. рублів.

Незважаючи на те, що в 1897 році Когена розбив параліч, він продовжував особисто керувати справами. Соломон Коген помер в 1900 році. В заповіті він передбачив, крім іншого, і кошти для завершення будівництва храму. Справу Соломона Когена продовжив його брат, і Мойсей. Всього на будівництво було витрачено близько 200 тисяч рублів.

Освячення кенаси

Урочисте освячення кенаси здійснив 27 січня 1902 року гахам Таврійський і Одеський Самуїл Пампулов. На церемонії були присутні віце-губернатор, міський голова, ректор університету, інші «офіційні особи».

Споруду було прикрашено чудовим куполом та надзвичайної краси з ліпними прикрасами роботи італійця Еліо Саля з використанням досить дорогого у той час матеріалу – цементу.

Сучасний етап

Після встановлення радянської влади кенасу закрили. Діяльність громади було припинено, а по закінченні Другої світової війни в будинку розмістився республіканський Будинок Актора.

Кенасі було завдано непоправної шкоди. Сьогодні храму не вистачає істотної деталі — сферичного купола зі шпилем. У 70-ті роки до кенаси було прибудовано невелике приміщення, через яке легко можна пройти в будівлю.

Зараз кенаса використовується не за призначенням. Разом із Будинок Актора її займає Спілка театральних діячів України (голова — Лесь Танюк).

Вимог про повернення храму караїмам національне товариство «Догунма» не висуває — за останнім переписом у Києві всього 100 караїмів.

Золоті́ воро́та — головна брама стародавнього Києва. Свою назву одержали по аналогії і зразку з Золотими воротами в Константинополі.

Короткі відомості

Про будівництво їх, водночас із Софійським собором, згадується в літописі під 1037 роком. Але із записів мандрівників 16 – 17 століть та малюнків А. ван Вестерфельда (1651) відомо, що вже тоді Золоті ворота були напівзруйнованими. Наприкінці 17 століття перед воротами, у зв’язку з реконструкцією фортифікаційних споруд міста, збудовано земляні бастіони, а вже у середині 18 століття руїни колись головного виїзду в місто було засипано землею.

Кияни знову побачили стародавню пам’ятку 1832 року, коли К. Лохвицький провів археологічні розкопки Золотих воріт. Після цього вони набрали вигляду двох паралельних стін завдовжки 25 і 13 метрів, та заввишки близько 8 метрів. Згодом провадилися роботи з укріплення руїн: на окремих ділянках зроблено ремонт стародавньої кладки, зведено контрфорси, влаштовано металеві зв’язки, територію навколо залишків пам’ятки оточено чавунною огорожею. У такому вигляді Золоті ворота дійшли до нашого часу. Однак від атмосферних опадів пам’ятка руйнувалася й далі, що надзвичайно непокоїло вчених. 1970 року було прийнято рішення звести над залишками павільйон, який не тільки захищав би її, а й відтворював первісний вигляд споруди.

Реконструкція, що її закінчено 1982 року (реставратори — Є. Лопушинська, М. Холостенко, С. Висоцький), відтворює Золоті ворота у такому вигляді: основна частина — це вежа із зубцями заввишки 14 метрів; із зовнішнього фасаду вежа має додатковий виступ — «малу вежу»; проїзд воріт перекривається з одного боку підйомними дерев’яними воротами, обкутими металом, з другого — стулками воріт, виконаними за зразком стародавніх воріт що збереглися в пам’ятках Новгорода й Суздаля.

Надбрамну церкву відтворено у вигляді тринефного чотиристовпного однобанного храму. В архітектурному декорі фасадів використано орнаменти з цегли, властиві для давньоруських будівель того періоду. Підлогу храму прикрашено мозаїкою, малюнок якої виконано за мотивами стародавньої підлоги Софії Київської.

При реконструкції пам’ятки відтворено відрізки валів, що примикали до вежі. Із зовнішнього боку вони мають обдерновані укоси. По верху валу проходять дерев’яні заборола. На торцях умовно показано внутрішньовалові конструкції. З боку міста на фасаді можна побачити складські приміщення, розташовані в давнину в крайніх зрубах валу. Всередині відновлених відрізків валу міститься експозиційне приміщення музею Золоті Ворота й сходи, що ведуть на гребінь, звідки видно чудову панораму міста.

Музей Золоті Ворота

В середині реконструйованого павільйону Золотих Воріт розташовано експозицію присвячену історії будівництва, існування та реконструкції головної брами стародавнього Києва. Найголовнішою частиною її є залишки стін Воріт, що збереглися до нашого часу. Збудовані в 11 ст., зруйновані, в 17 ст. закопані. 1832 року К. Лохвицький провів археологічні розкопки Золотих воріт. Й до 1982 року, коли було збудовано павільйон, стіни стояли просто неба.

До стін першої половини 11 століття в окремих місцях примикає більш пізня кладка, виконана також у «змішаній» техніці, але вона дещо різниться від первісної товщиною плінфи і кольором розчину. Це сліди ремонту воріт, проведеного у 12 ст. Всередині павільйону добре видно бокові стіни проїзду, що примикали в давнину до валу і були позбавлені декоративного оброблення. На них видно відбитки колод внутрішньовалових конструкцій, що складалися з великого й малого зрубів, до яких входило 9 клітей з товстих колод і заповнених землею. З боку поля перед воротами проходив рів заввишки 15 метрів і завглибшки 8 метрів. Сліди цього рову можна побачити сьогодні у перепаді рівня Золотоворітського проїзду.

У 2006 році музей був закритий, а стіни і грати цінної культурної пам’ятки столиці понівечені численними графіті. Золоті Ворота перебули у аварійному стані. З 2009 року музей відремонтували і відкрили для відвідування.

«Замок Річарда — Левине серце» — опоетизована назва будинку № 15 на Андріївському узвозі — пам’ятки XIX ст., спорудженого в стилі англійської готики . Названий киянами на честь англійського короля Річарда I Левине Серце, героя роману Вальтера Скотта «Айвенго».

Будинок у вигляді старовинного замку стоїть на складному рельєфі колишньої літописної гори Уздихальниці нижче від Андріївської церкви. Монументалні фасади оздоблено архітектурними елементами фортечно-замкових споруд — різнотипними баштами, шпилями, зубчастими завершеннями стін тощо. З лівого боку будинку підноситься висока башта з фортечними рисами.

На фасаді будинку встановлено меморіальну дошку українському художнику Г.П Дяченку (тут він мешкав 1909-21).

Володимирський собор (Патріарший кафедральний собор св. Володимира) — православний собор у Києві, головний храм Української Православної церкви — Київського Патріархату. Збудований у 1862—1882 р.р.

Історія

В 1852 році Філарет, митрополит Московський, запропонував збудувати у Києві храм на честь майбутнього дев’ятисотріччя Хрещення Русі київським князем Володимиром. Громадяни з усіх частин Російської імперії почали масово жертвувати кошти на храм і в 1859 році загальна сума пожертв досягла 100 000 російських рублів. Спорудження храму розпочалося в 1862 році, а закінчилося в 1882 році. На урочистому осячуванні собору, що відбулося 20 серпня 1896 року, був присутнім імператор Микола II з дружиною Олександрою Федорівною.

У радянські часи собор залишався діючим храмом, виконуючи функції кафедрального собору Києво-Галицької митрополії Руської Православної Церкви. В 1992 році, після утворення Української Правослвної церкви — Київського Патріархату храм став Патріаршим кафедральним собором цієї конфесії.

У Володимирському соборі нині знаходяться мощі Великомучениці Варвари, реліквіяр для яких у 18 столітті виготовив київський золотар Самійло Ростовський, а також мощі Святителя Макарія.

Архітектура

Собор побудовано у російському псевдовізантійському стилі, початковий проект собору склали архітектори І. В. Шторм і П. І. Спарро; пізніше його переробив архітектор О. В. Беретті. В споруджені собору брали участь архітектори Ю. Бернгардт, К. Я. Маєвський, В. М. Ніколаєв.

Собор у плані — традиційний давньоруський шестистовпний триапсидний храм, але увінчаний сімома банями.

Інтер’єр

Значну художню цінність мають внутрішні настінні розписи, які виконали 1885—1896 російські художники В. М. Васнецов, М. В. Нестеров, М. О. Врубель, українські — В. Д. Замирайло, С . П. Костенко, М. К. Пимоненко, польські — П. О. Сведомський, В. О. Котарбінський, під загальним керівництвом професора А. В. Прахова.

В. Васнецову належить розпис головної нави собору, в якій, крім релігійних сюжетів, велике місце займали історичні композиції — «Хрещення Русі», «Хрещення Володимира», портрети канонізованих святих: Володимира, Андрія Боголюбського, Олександра Невського, княгині Ольги та ін. М. Нестеров виконав іконостаси в бокових навах, 2 композиції — «Різдво» і «Воскресіння» — на стінах хорів і «Богоявлення» в хрещальні. П. Сведомському належать композиції «Таємна вечеря», «В’їзд до Єрусалима», «Суд Пілата», В. Котарбинському — «Вознесіння» та ін. Орнамент, що вкриває вільний простір, виконали українські майстри, крім правої нави, яку розписав М. Врубель.

В. Васнецову належить розпис головної нави собору, в якій, крім релігійних сюжетів, велике місце займали історичні композиції — «Хрещення Русі», «Хрещення Володимира», портрети канонізованих святих: Володимира, Андрія Боголюбського, Олександра Невського, княгині Ольги та ін.

Буди́нок із химе́рами (англ. House with Chimaeras; 1901—1902[1]) — цегляна споруда з прикрасами на міфологічні та мисливські сюжети, є головною архітектурною спорудою раннього декоративного стилю модерн міста Києва, столиці України. Свою назву будинок отримав через скульптурні прикраси, тематика яких — тваринний наземний та підводний світ, атрибути полювання, казкові істоти.

Розташована по вулиці Банковій, 10. Архітектор — Владислав Городецький, який збудував її у 1901—1903 роках як прибутковий будинок із помешканням для своєї родини. Місце для будови обрав над крутим урвищем на Банковій вулиці. Скульптурні прикраси за власними ескізами виконав скульптор Еліо Саля.

Резиденція Президента України з весни 2005 року згідно з постановою українського уряду. Пам’ятка архітектури № 906. Своєрідна візитівка Києва — так само, як будинок Бальо Антоніо Гауді у Барселоні або будинокЛе Корбюзьє у Марселі.

Архітектура

Будинок спроектовано у формі куба: з боку вулиці Банкової він має три, а з боку площі Івана Франка — шість поверхів. У вільному плануванні використано принцип функціонального взаємозв’язку ізольованих груп приміщень (парадних, житлових, господарських), що притаманно багатим помешканням початку ХХ сторіччя. У будинку було сім електрифікованих квартир: дво- та трикімнатні на першому поверсі (для служниць, кімната для гувернантки, запасна кімната, буфетна, посудомийна, два клозети, дві кладові), шестикімнатна — на другому, восьмикімнатні — на третьому та шостому, дев’ятикімнатна — на п’ятому та десятикімнатна — на четвертому.

Доволі скромна земельна ділянка раціонально використовувалася. На подвір’я в’їжджали повз подвійні арки по пандусу, з’єднаному з цегляною підпірною стіною. Ліворуч від центрального фасаду тішив око камерний садок з альпійською гіркою та фонтаном.

Зовнішнє оздоблення

Фасади оздоблені з характерним для модерну використанням різних стилів. «Будинок з химерами» отримав у народі таку назву за скульптурні прикраси на міфологічну та мисливську тематику на фронтоні. Цікавим є використання високого парапету на даху, що дозволило практично сховати покрівлю — перша «бездахова» будівля в українській столиці.

Скульптурні прикраси за власними ескізами Владислава Владиславовича виконано його незмінним компаньйоном, міланським скульптором Еліо Саля. Над скульптурною битвою орла і левиці надряпано автограф майстера: «E. Sala. 1902». У стіни загадкової будівлі вмуровані бетонні голови слонів, носорогів, антилоп та крокодила. На колонах причаїлися ящірки. Хоботи слонів замінюють водостоки. На даху гигантські жаби, морські чудовиська та нереїди. Замість волосся на голові вони несуть ланцюги, фантастичне листя та квіти. На розі будівлі велетенський пітон. Владислав Городецький – особистість непересічна та загадкова. Окрім захоплення архітектурою, він полюбляв і полювання. Стояв біля витоків створення мисливського товариства у Києві, мріяв на той час відправитись у сафарі до Африки. Тому, можливо, він й оздоблював фасад власними мріями для себе, на своє 40 – річчя. Ось як описував будинок мистецтвознавець С. Гіляров:

“З кутків даху спускають свої вуса-щупальця потворні дельфіни, їхні хвости, переплітаючись, чітко профілюють на тлі неба. На спинах дельфінів сидять оголені жіночі фігури з тризубами в руках; уздовж карнизів розмістилися величезні жаби; по стовбурах колон, обабіч парадного входу, вилазять бадьорі ящірки; в орнамент капітелей уплетені морди носорогів, а лиштви вікон зображають слонячі голови…”

Парадні сходи не менш дивовижні, ніж зовнішнє вбрання будинку. Еліо Саля прикрасив її ліпним фризом, рельєфами, в центрі помістив колону із зображенням величезного дельфіна, обвитого рослинами. На п’єдесталі кутової огорожі орел роздирає здобич — пораненого лева.

Внутрішнє оздоблення

Зовнішньому вигляду будинку повністю відповідають його інтер’єри з художніми розписами, мармуром, ліпним декором, дерев’яним різьбленням, інкрустацією. Велику художню цінність становлять каміни відомої німецької фірми Мейсона. Тут і гвинтові сходи, і вітражі на мисливські теми, і багатокутні зали.

Вражає ліпнина, яка прикрашає стіни вздовж сходових маршів, що оточені фігурами путті з луками і стрілами, на балясинах — пташині лапи, на стелі — фризи з екзотичних рослин і фруктів, перемежовані скульптурними зображеннями черепів оленя, лося. При вході вас зустріне величезний спрут, ніби зроблений з найдрібніших морських ракушок та морських зірочок. А насправді це звичайний, вкритий шаром перламутру гіпс. Стеля прикрашена ліпними ананасами. Наталія Косенко, керівник групи реставраторів, запропонувала відновити колірне оформлення інтер’єру. У результаті воно стало таким, яким було. А головні сходи тепер прикрашають зображення газелей — малюнки архітектора перенесли на стіни у вигляді фресок.

В центрі холу цікавий світильник-торшер у вигляді двох сповитих водоростями та квітками лотосу величезних риб із хвостами догори. Особливо пишно прикрашені плафони: гірлянди з фруктів і галузок винограду, ананаси, листя, квітки соняшника, морська тематика. У вестибюлі розетка плафона — морська зірка. Пілястри — страусові ніжки, стеля — численні витієваті «фірмові» химери. Далі вас супроводжуватимуть картини на мисливські сюжети, якими розписані стіни. Між ними розвішені мисливські трофеї самого власника будинку — черепа, роги та безліч чучел.

“…обшивка стін — вільха, 4 живописні плафони роботи Eugenio Sala, парадні мармурові сходи (з білого караського мармуру в чорну жилку)… всі роботи по окуттю дверей та вікон і всі декоративно-металеві вироби — бельгійське товариство металевих виробів, паркети — Здолбунівська паркетна фабрика «Тайкург», керамічна плитка для підлоги, ванн і клозетів — завод Бергенгейма в Харкові, облицювання стін у ванних — фаянсовими плитками Веллера, бронза та електричне освітлення — фабрика бронзи Сековського у Варшаві за спеціальними малюнками…”

У всіх приміщеннях є скульптури; наприклад, на стінах і стелі їдальні зображено всіляку мисливську здобич та їжу — биту птицю, риб, крабів, фрукти. Юдженіо Саля, брат скульптора, виконав мальовничі панно вздовж сходів, у житлових кімнатах. Всі люди, що входили в парадний вестибюль, відчували себе неначе на дні морському.

Груби — витвір фантазії. Майолікові кахлі, котрими їх облицьовано, виготовляли за ескізами художниці Євгенії Куликовської на місцевій фабриці Андржейовського. Серед тих, що вціліли, вирізняється груба в стилі рококо, що завершується жіночою фігурою із вазою. Зберігся і художній метал: пічні дверцята, віконні ґрати, гвинтові сходи, вентиляційні решітки.

Історія

Спорудження, рання історія

Декоративний стиль модерн не є характерним для початку XX століття на території України. Але майстер будував його фактично для себе — з 1903 по 1913 роки він жив та працював на Банковій, 10. Владиславу Городецькому вдалося на цьому місці майже за безцінь — 15 640 карбованців, придбати 1 550 м² землі в кредит[2]. Ділянка вважалась непридатною для забудови через надто крутий схил, однак це не засмутило професіонала будівничої справи. Владислав Городецький зміг раціонально використати невеликий земельний майданчик та обійти складні умови ґрунтів. Для зміцнення стійкості схилу було вбито майже 50 бетонних набивних паль, розроблених інженером Л. Е. Страусом, на глибину 5 метрів. Для більшої безпеки зверху паль було покладено бетонні «подушки».

Матеріалом для зведення був обраний бетон. Задля реклами свого товару Ріхтер[3], власник одного з перших цементних заводів у Києві, начебто, безкоштовно постачав цемент на будівництво Городецького.

Проте відомо, що архітектор сам був співвласником заводу «Фор».

Будинок було зведено вже в 1901 році. Це коштувало архітектору 65 тис. карбованців. Роботи по внутрішньому та зовнішньому оздобленню затягнулись ще на два роки. У 1903 році всі роботи були закінчені, крім оздоблення парадних сходів. Заселення будинку мешканцями відбулося у 1904 році.

Сам господар оселився в квартирі №3, площею 380 м², що виходила в першому рівні на Банківську вулицю, а інші шість квартир здавав в оренду. Під вестибюлем господар обладнав майстерню. Вартість оренди сягала досить значної суми — 3 500 карбованців на рік. Кожній родині надавався персональний винний підвальчик, склад для дров, стайня, сарай для екіпажу, кімнатка для кучера і навіть корівник. Молоко мешканці цього будинку пили від власних корів. Тут, наприклад, знімав квартиру Всеволод Голубович — прем’ер-мінистр Української Народної Республіки.

Можливо, Городецький збирався будувати поруч із «Будинком з химерами» ще одну будівлю. Він придбав сусідню ділянку землі, розташовану на такому ж самому крутому схилі (зараз на цій ділянці є сходи, що ведуть вниз, до театру Франка). Проте на сусідній ділянці архітектор так нічого і не побудував. Восени 1911 року він поїхав полювати до Африки. Занадто великі витрати поставили його в скрутне матеріальне становище. Влітку 1912 він вимушений був закласти своє нерухоме майно, як він думав, на деякий час, а як виявилось — назавжди. Викупити його так і не вдалось. У 1913 році знаменитий будинок перейшов у власність Товариства бурякоцукрового рафінадного заводу «Благодатинське», що очолював інженер Данііл Балаховський, син київського купця, французський консульський агент у Києві, відомий меломан. У листопаді 1916 року дім Городецького перекупив Самуіл Німець, купець першої гільдії.

За часів радянської влади

Після революції 1917 року будівлю було націоналізовано і деякий час дім використовувався як житло, розміщувався штаб військово-трудової дружини. Потім нова влада розмістила тут Ветеринарне управління Київського військового округу. У 1930-ті роки кияни називали цей будинок не інакше як «Морське дно», стверджуючи, що будинок належав відставному адміралові. У березні 1944 Раднарком та ЦК КПУ вирішили передати його для житла працівникам театру ім. Франка, що поверталися з евакуації . Проте вже того ж року його передали ЦК КПУ, а держслужбовці влаштували в ньому свій медичний заклад — поліклініку №1.

Сучасність

За часів незалежності будівля спочатку належала Міністерству охорони здоров’я України. Пізніше «Будинок з химерами» мав статус музейно-культурного центру. На його базі як філію Національного музею було створено центр «Шедеври мистецтва України».

У 1998 році було розроблено проект реконструкції «Будинку з химерами». З плином часу будинок розколовся навпіл — ширина тріщини складала 40 см, за сто років палі втратили свою опорну функцію. Бо лише під половиною будинку вбили палі, решта зведена на звичайному стрічковому фундаменті. Будинок тріснув саме на стику цих фундаментів, і нахилився в бік резиденції Президента України на 33 см, а в бік театру імені Івана Франка — на 10 см.

Під час реставрації під капітальними стінами забили нові палі на глибину 21 м. Повністю замінили шість перекриттів. Стелі з густою ліпкою перекріпили на металеві балки. Вирівняли перекошені каміни. 560 м² покрівлі замінили на мідну, відреставрували перекриття на горищі. Замінили усі ліфти. Відновлення інтер’єрів здійснювали за старими кресленнями, що збереглися. Після капітального ремонту[4], вартістю 166 млн грн. замість кошторисних 104,063 млн грн., який тривав до 2004 року, три поверхи (третій, четвертий та п’ятий) переобладнали під приміщення для проведення заходів за участю Президента України. На першому та другому поверхах резиденції Глави держави розташовані службові кабінети працівників Головної служби Державного Протоколу та Церемоніалу Протокол Президента України президентського Секретаріату.

У будинку є зала для вручення вірчих грамот, урядова зала для підписання документів та мала зала для переговорів, приміщення для брифінгів та кімната для проведення урочистих святкових прийомів. Також є зала «тет-а-тет», де проводять зустрічі віч-на-віч у світлих блакитних тонах із китайськими мотивами — «китайська» кімната. Є також обідня зала, красиво оформлена, з овальним столом.

У залах резиденції можна побачити твори відомих художників. Наприклад, картина XVI століття — робота голландського майстра «Мадонна з немовлям». Є чотири величезні портрети князів Вишневецьких. Чимала колекція гравюр XVI століття.

Легенди

Не останню роль у тому, що ця споруда набула величезної популярності і визнання, відіграли і легенди, які від самого початку овивали будинок.

Найпоширенішою серед них є легенда, за якою донька архітектора Владислава Городецького, який є автором цього витвору, втопилася у Дніпрі (за іншою версією — у Середземному морі) чи то через нещасне кохання, чи з якихось інших причин. Зрештою, схиблений від горя батько побудував на честь доньки будинок, убранство якого символізувало б підводне царство. Біографи Городецького встановили, що донька Олена (після заміжжя Яценко) під час будівництва була жива й здорова. Вона взагалі пережила батька на кілька десятиріч, переїхавши із власною родиною спочатку до Польщі, а потім, по закінченні війни, до Швейцарії. А люди просто пов’язали з новим будинком давню історію про загиблу в морі доньку попереднього власника маєтку — Федора Мьорінга.

Інша легенда стверджує, що будинок був зведений Городецьким, щоб виграти парі. Коли Городецький оголосив про свій намір будуватися на цьому місці (на крутому обриві, до того ж, раніше на місці театру імені Франка, який знаходиться поряд, було озеро), то побився об заклад, що через два роки він зведе тут власне житло. Тоді відомий київський архітектор Олександр Кобелєв приклав руку до чола зодчого і з пафосом виголосив:

“Ви, добродію, божевільний. Тільки божевільному може спасти на думку така ідея.”

Однак парі Городецький виграв.

Подейкують навіть, що автором проекту був не Городецький, а інший архітектор — Микола Добачевський, хоча під проектом стоїть підпис Городецького, або що цей будинок архітектор будував не для себе, а для коханки. Проте, як там було насправді, достеменно невідомо.

Батьківщина-Мати (рос. Родина-мать) — монументальна скульптура в Києві, розташована на високому правому березі Дніпра на території Національного музею історії Великої Вітчизняної війни . Відкрита в 1981 році.

Автор монументу — народний художник СРСР скульптор В.З.Бородай.

Назва

Спочатку пам’ятник замислювався як символ не Батьківщини, а Перемоги, проте назва «Батьківщина-мати» увійшла до ужитку майже відразу ж після зведення.

Проектування

Перший проект «Батьківщина-Мати» розробив ще в 1970-х скульптор Євгеній Вучетич, але спорудженя почалося набагато пізніше. Коли в 1974-му році Євгеній Вучетич помер, поект взяв на себе український скульптор Василь Бородай. Український архітектор змінив проект скульптури і почав його будівництво.

Спочатку передбачалося, що на постаменті підноситиметься 80-метрова бронзова з позолотою фігура жінки. Біля підніжжя статуї з 30-метрової висоти повинен був текти до Дніпра водоспад, з обох боків якого воїни форсували річку.

Статуя ліплена із образу борзнянки, скульпторки Галини Никифорівни Кальченко.

Будівництво

Металевий каркас виготовлений із сталі, виплавленої в Запоріжжі.

Скульптуру збирали стометровим краном, який був виготовлений спеціально для цього. Пізніше цей кран демонтували.

З неіржавіючої сталі окремими блоками-секціями вагою 25-30 тонн скульптура була зварена на Київському заводі імені Паризької Комуни з урахуванням рекомендацій інституту електрозварювання імені Е. О. Патона. Частини скульптури перевозили вночі, щоб не привертати увагу людей.

Зварникам монументу «Батьківщина-Мати», платили 50 карбованців в день (велика на той час сума), але оплата відповідала роботі, оскільки зварники обпікали собі очі від такої кількості невпинної роботи. Інженери ж отримували звичайну зарплатню, але були задоволені і тим, що будують одне з «Чудес» Києва.

За часи монтажу на скульптуру було накладено 30 км зварних швів.

Судячи з геодезичних інструментальних замірів, що проводяться щорічно монумент «Батьківщина-мати» повинен простояти понад 150 років. За розрахунками, статуя може витримати навіть землетрус силою до 9 балів.

Щоб перевірити стійкість скульптури, 10-ти метрову копію випробовували на міцність у Москві, в набільшій у СРСР турбіні.

Протестували проти будівництва «Батьківщина-Мати» священники Києво-Печерської Лаври, вони казали, що висота монументу повинна бути менша Великої Лаврської Дзвінниці (97 м), монумент виріс у висоту 102 м, але через те що Дзвінниця розташована на пагорбі, над рівнем моря «Мати-Батьківщини» на 12 метрів нижча Великої Лаврської Дзвінниці.

Меч споруди зменшили на 6 метрів, оскільки архітектори вирішили, що жінка не здатна підняти такий великий меч.

Після закінчення будівництва скульптури в «Батьківщини-мати» збільшили ніс. Також при огляді зауважили, що груди різні (права менша лівої), але архітектор відповів, що при піднятті руки грудь зменшується.

Відкриття монументу планувалось на 9 травня 1980 року, але відзначилось тільки за рік по тому.

Експлуатація

9 травня 1981 року відбулося гучне відкриття монументу, сам Леонід Брежнєв приїхав на відкриття стометрової киянки. «Батьківщина-Мати» стала новим символом Києва.

В 1987 році над Києвом пронісся сильний ураган, але статуя залишилася неушкодженою.

Влітку 2002 року був дозволений підйом екскурсантів на майданчики відмітки 36 метрів і 92 метри. Проте після того, як в квітні 2003 року молодий чоловік впав з верхнього майданчика і розбився, доступ туристів був обмежений.

В 2009 році почата реставрація споруди.

Характеристики

- Загальна висота монументу з постаментом — 102 метри.
- Висота скульптури «Батьківщина-Мати» (від п’єдесталу до кінчика меча) — 62 метри.
- В одній руці статуя тримає 16-метровий меч вагою в 9 тонн,а в іншій — щит розміром 13 на 8 метрів з гербом СРСР (вагою в 13 тонн).
- Вся споруда — суцільнозварна і важить 450 тонн.
- Сам каркас починається на глибині 17,8 метра (від входу в музей). На цю глибину йде бетонний колодязь діаметром 34 метри.
- На щиті «Батьківщина-Мати» має оглядовий майданчик.
- В середині скульптури знаходяться два ліфти: Один з ліфтів піднімається з дев’ятьма зупинками до самої “голови” «Матері-Батьківщини», в якій є люки і технічні майданчики. Можна піднятися в “руку” з щитом і в іншу – з мечем. Там теж є монтажні майданчики.
- На найвищій точці меча є спеціальний пристрій для гасіння коливань вітрового навантаження.

Скульптори і Архітектори

- Автор першого макету «Батьківщина-мати» — Євгеній Вучетич.
- Після смерті в 1974-му Вучетича, проект продовжив український скульптор Василь Бородай.
- Також допомагали інші скульптори: Фрид Сагоян і Василь Винайкин, а також архітектори Віктор Єлізаров, Георгій Кислий, Микола Фещенко.

Аско́льдова моги́ла — одна з найвідоміших історичних місцевостей та урочище у Києві, де колись також містився престижний некрополь, знищений за радянських часів. У наш час — парк, пам’ятка садово-паркового мистецтва. Розташована між Дніпровським узвозом, вулицею Івана Мазепи і Маріїнським парком, охоплюючи частину Дніпровських схилів.

Історія

Аскольдова могила виникла на місці урочища Угорського. Цю місцевість здавна пов’язували з легендою про вбивство Аскольда (а іноді -і Діра). За літописом, Аскольда поховано саме на цьому місці. Згідно з переказами ще княгиня Ольга збудувала тут у Х ст. дерев`яну церкву Св. Миколи (Микола — це ім’я, яке прийняв Аскольд при хрещенні у 867 році). У 971 році церкву було зруйновано сином Ольги — Святославом, правління якого пов’язане із жорстокою язичницькою реакцією, переслідуванням християн і нищенням церков. Лише у 990 році князь Володимир відновив раніше зруйнований храм. У 1036 році при церкві було засновано жіночий монастир

Не пізніше XV ст. на Аскольдовій могилі виник Микільський Пустинський монастир. У XVII ст. серед київських просвітників поширилася думка, що монастирська церква — це і є стародавня церква Св. Миколи, що згадується у літописі як поставлена над могилою князя Аскольда. Звідси дослідникам ХІХ ст. вже неважко було зробити висновок, що літописне урочище Угорське — це місцевість навколо Пустинського монастиря. Тоді й розповсюдилася назва “Аскольдова могила”, популяризації якої сприяли однойменні роман Михайла Загоскіна та опера Олексія Верстовського.

Некрополь

Некрополь на Аскольдовій могилі складався від кінця XVIII до початку ХХ ст. У 1715 році територія навколо старої Микільської церкви стала цвинтарем — спочатку суто монастирським, а у 1786 році — загальноміським. У 1810 році тут було збудовано нову муровану церкву (зведену за проектом архітектора Андрія Меленського), яку в середині ХІХ ст. планувалося знести разом з цвинтарем, але втручання імператора Миколи І врятувало й те, й інше. Щоправда, поховання тут припинилися, але з початку 1870-х рр. відновилися. Наприкінці ХІХ ст. через постійні зсуви схилу цвинтар опинився у аварійному стані, і з того часу, впродовж 20 років, тут велися дренажні та інженерні роботи.

Цвинтар на Аскольдовій могилі був значно меншим за Байковий, але не поступався йому за елітарністю некрополя. Тривалий час тут ховали відомих і заможних киян, були споруджені численні художні надгробки і склепи. На схилах Дніпра знаходили вічний притулок філософи і лікарі, письменники та актори, інженери й композитори. Тут були поховані як відомі українофіли Олександр Лашкевич та Василь Тарновський, так і не менш відомі москвофіли Михайло Юзефович та Олександр Дрентельн. Багато ховали тут військових — від ветеранів війни 1812 року з Наполеоном і учасників Кримської війни до героїв Першої світової — летуна Петра Нестерова та гусарів Київського полку. На Аскольдовій могилі були також поховані лікар Франц Мерінг, антрепренер Йосип Сєтов, акторське подружжя Миколи Соловцова та Марії Глєбової, богослов Василь Певницький, багатій-меценат Василь Симиренко і ще близько двох тисяч відомих та видатних осіб.

За доби визвольних змагань на кладовищі виникло чимало братських поховань. На Аскольдовій могилі у лютому 1918 року поховали червоногвардійців, котрі здобували місто; у березні 1918 року — українських юнаків, що загинули під Крутами, обороняючи Київ від більшовицьких військ; пізніше — петлюрівських козаків.

Міський парк

31 травня 1919 року радянські органи оголосили про закриття цвинтару. У 1934 році почалася ліквідація та перетворення некрополя на парк “Аскольдова могила”. У зв’язку з цим відбулося варварське руйнування численних склепів на надгробків, які були утилізовані (півтора десятки статуй передали як натуру для студентів Художнього інституту). Лише одиничні поховання, перенесені до інших некрополів, збереглися досі, як-от могила летуна Петра Нестерова на Лук’янівському кладовищі, подружжя акторів Миколи Соловйова та Марії Глєбової на Байковому кладовищі, мецената Василя Тарновського на Звіринецькому кладовищі. Що ж до Миколаївської церкви, то у 1936 році її перетворили на ресторан, а у 1938 за проектом архітектора Петра Юрченка досить дотепно перебудували на парковий павільйон: замість пласкої ампірової бані споруджено відкриту іонічну колонаду без даху.

В останній раз Аскольдова могила використовувалася як цвинтар за нацистської окупації. Тут було організовано цвинтар німецьких офіцерів та солдатів, яких ховали чіткими рядами під однаковими деревяними хрестами. На пагорбі біля церкви-ротонди стояла велика скульптура — голова німецького солдата у шоломі. Ці поховання були знищені невдовзі після відступу німецьких військ. Натомість було влаштовано невелику алею могил радянських воїнів, котрі відзначилися при обороні та визволенні Києва. Пізніше їх перенесли до парку Вічної Слави.

На сьогоднішній день Аскольдова могила — частина мальовничого парку на правому березі Дніпра та одне з улюблених місць прогулянок киян. Миколаївську церкву на початку 1990-х рр. віддали релігійній громаді греко-католицької церкви, нині це діючий храм, який у 2001 році відвідав Папа Іван Павло ІІ. Також у 1990-х рр. на Аскольдовій могилі встановлено дерев’яний хрест як символічний надгробок героїв Крут.

Пам’ятки Аскольдової могили

- Церква Святого Миколая
- Каплиця та пам’ятник Андрія Первозваного
- Меморіал пам’яті Героїв Крут

КРУТИ – залізнична станція між Бахмачем І Ніжином, біля якої 17(30).1.1918 (на думку деяких дослідників – 16(29).1.1918) відбувся бій сотні Першої Військової школи ім. Б. Хмельницького та сотні Помічного Студенського Куреня проти наступаючих на Київ більшовицьких військ під командуванням П. Єгорова. В кін. грудня 1917 уряд радянської Росії розпочав відкриту агресію проти Української Народної Республіки. У січні 1918з декількох напрямків до Києва рвалися три більшовицькі армійські групи під загальним командуванням М. Муравйова). 14(27).1.1918 на українсько-більшовицький фронт в р-н Бахмача виїхав Помічний Студентський курінь на чолі з сотником Омельченком, сформований з студентів-добровольців Українського Народного Університету та Київського Університету ім. св. Володимира, учнів старших класів Української Кирило-Мефодіївської гімназії. 29.1.1917 бійці Студентського Куреня, учні Військової школи і невеликий відділ Вільного Козацтва (всього бл. 300 чол.) зайняли оборону обабіч залізничного полотна поблизу станції К. (у напрямі до станції Пліски). Вранці 17(30). 1.1918 більшовицькі війська (6 тис.чол.), які складалися з петроградських і московських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту, розпочали наступ. Протягом 5 годин українські підрозділи стримували атаки ворога. Проте незабаром, скориставшись кількаразовою перевагою в чисельності, наступаючі зім’яли оборону і почали оточувати українські частини. Розуміючи безвихідність свого становища та не бажаючи здаватись в полон ворогові, бійці Студентського Куреня пішли в багнетну атаку і були майже всі знищені. 27 студентів і гімназистів (серед них -Божко-Божинський, М. Лизогуб, О. Попович, В.Шульгин, П. Кольченко, М. Ганкевич, Тарнавський, Соколовський та ін.) були захоплені в полон. Перед стратою гімназист Пипський почав співати гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили всі засуджені на смерть. Після розстрілу більшовики не дозволили місцевим селянам поховати тіла загиблих. Декілька бійців, яким вдалося врятуватись, вночі розібрали залізничну колію і все-таки на кілька днів затримали наступ червоної гвардії. Після звільнення території України від більшовиків, за розпорядженням українського уряду, 19.3.1918 у Києві відбувся урочистий пбхорон 28 полеглих у бою під Кругами. Під час Служби Божої і на могилі співав студентський хор під керівництвом О.Кошиця. Траурну промову виголосив М. Грушевський. Загиблих було поховано з військовими почестями на Аскольдовій горі у Києві. В радянський час могили полеглих під К. було зруйновано. Сьогодні на місці останнього бою українських студентів під К. і на могилі героїв встановлено пам’ятні знаки. В бою під Крутами гинули сини Соборної України: за кількома трунами не було нікого, крім товаришів по шкільній лавці й зброї, — це були гімназисти-галичани, що своєю кров’ю принесли першу жертву на вівтарі української соборности (гл. Бібліографія: 31). Тому, коли замовк Дніпро й чернігівські поля, промовив Дністер і верховини Карпат; бо й друга могила над Дніпром стала безцінною власністю всієї української нації. Сімох полонених більшовики не розстріляли і відправили в більшовицький тил. Один із них згодом чудом урятувався. Решту убивали тут же, під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім добивали штиками і ножами. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Пипський – заспівав гімн “Ще не вмерла Україна”, який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими. Втрати більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Судячи з усього, вони немалі. Завдяки характеру бою під Крутами вони разом із пораненими могли становити до 2 тисяч. Відомо, що до Києва з 6 тисяч передового загону більшовиків дійшло 4 тисячі, хоча, по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було.

Андріївська церква (Київ)

Адреса:  Андріївський узвіз, 23

Як дістатися до Андріївської церкви: найближча ст. метро – Поштова площа, піднятися на фунікулері нагору та пройти на Андріївський узвіз по віл. Володимирській, або Трьохсвятительскій.

З Андріївською церквою пов’язана, мабуть, найстаріша легенда про Київ. Що в цій легенді відповідає історичній дійсності, а що ні – достеменно сказати не можуть навіть історики, що серйозно займаються вивченням біблейських текстів, апокрифів (ранньої християнської літератури, яка не увійшла до біблейських канонів) та літописів.

Проте, згідно цій легенді, дванадцять учнів Ісуса розділили за допомогою жереба землі, в які їм належало відправитися з євангельськими проповідями, для навертання язичників до християнства. Апостолові Андрію дісталися окрім земель Віфанії, Пропонтіди, Фракиі, Фессалії, Елади і інших, також і землі Скіфії. Почав свою діяльність Андрій з узбережжя Чорного моря – Понта Евксинського (Гостинного моря), і повертаючись з Синопа через Корсунь, апостол Андрій ніби то довідався, що зовсім недалеко звідси знаходиться гирло Дніпра, місце, де річка впадає в Дніпровський лиман Чорного моря. По Чорному морю святий Андрій зміг би потрапити, згідно своїм планам, до Риму. Відправившись вгору по Дніпру, апостол Андрій на своєму шляху зупинився біля мальовничих пагорбів на ночівлю, а вранці, піднявшись на один з них, сказав своїм учням, що місце це благословенно самим Богом, і виросте тут колись велике прекрасне християнське місто з безліччю церков. Саме про це розповідає нам Повість временних літ літописця Нестора, яка відноситься до початку 12 століть.

Починаючи з 12 і 13 століть на місці, легендарного перебування апостола Андрія Первозванного стали будувати церкви, що змінювали один одного у міру занепаду й руйнування. Відомо, що дерев’яна Крестовоздвиженська церква згоріла в 1677 році, а в 1690 році тут побудували дерев’яну Андріївську церкву, яка також довго не простояла. Після цього тут був встановлений Андріївський хрест. Швидше за все, така нетривалість існування церков, що зводяться на Андріївській горі, пояснювалася не лише тим, що будували їх з дерева, але і складними умовами місцевості.

В середині 18-го століття за замовленням імператриці Єлизавети починається будівництво Андріївськой церкви. Існувало декілька проектів нової церкви, але перевагу віддали італійцеві Бартоломео Растреллі. Всі роботи по проектом Растреллі виконував архітектор Іван Мічурін, який де в чому стотно доповнив проект італійського творця. Цікаво, що деякий час будівництво не починалося, оскільки зіткнулося з несподіваною перешкодою – священики зовсім не бажали знімати освячений хрест, який все ще стояв на горі і створювали цьому усілякі перешкоди. Але так чи інакше, в 1749 році храм почав будуватися. Розпоідали, що таку честь імператриця надала Києву на знак вдячності за Олексу Розума (Разумовкого), якого вигодувала українська земля.

Андріївську церкву в Києві називають останнім шедевром “лебединою піснею” видатного архітектора Бартоломео Растреллі. Саме він розробив в 1748 році проект Андріївської церкви, а втілював його ідеї і в життя відомий московський архітектор Іван Мічурін. Будівельні роботи велися з 1749 по 1754 роки, були задіяні фахівці з Києва, Москви, Санкт-Петербурга.

Місце для будівництва було не найвдаліше. Тому, аби звести храм на горбі, будівельники збудували під стилобат (верхня поверхня ступінчастого цоколя), який примикав до зрізу кручі. На ньому й був встановлений храм. Піднятися до Андріївської церкви можна широкими чавунними сходами, оточує будівлю цмальовнича паперть-балюстрада, з якою відкривається чудовий вид на околиці.

Розміри Андріївської церкви – 31 х 20 метрів, висота – 47 метрів. Висота стилобату разом з фундаментом – 15 метрів. Про фундаменти цієї церкви можна розповісти окремо. У проекті був передбачений фундамент на сваях, але І.Ф., Мічурін замінив їх на стовпові. Причому, унаслідок складних гідрогеологичеських умови місцевості (висока вірогідність осідання грунту, високий рівень грунтових вод), фундаменти довелося робити різної глибини. Крім того, Мічурін замінив дерев’яні конструкції куполу на цегляні, і збудував дерев’яні сходи замість під’їзду до церкви. У 1844 році ці дерев’яні сходи змінили на чавунні.

Андріївська церква в Києва – найяскравіша пам’ятка у стилі бароко. Їй характерні всі найголовніші риси цього архітектурного напряму: парадність, мальовничість та ефектність архітектурних форм, велика кількість ті різноманітність декору, позолоти, легкість та динамічність силуету.

Зовнішнє оздоблення фасадів дивують різноманітністю та фантазійностью декору, але внутрішні інтер’єри Андріївської церкви ще мальовничіші. Роботами по оформленню внутрішнього інтер’єру керував сам Растреллі, його руці належить проект іконостасу і рісунок-шаблон у натуральну величину. Велику історичну і художню цінність представляє живопис Андріївської церкви. Більшість розписів – це частина ікон іконостасу, кафедри, купол (купольні картини написані масляними фарбами на полотні), виконані в Петербурзі художником И. Вишняковим та його учнями. Також великий вклад в створення неповторного живопису цієї церкви в Києві внесли художники И. Роменський. И. Чайковський, а також А. Антропов.

Не дивлячись на те, що живопис Андріївської церкви, як по традиції, присвячений релігійним сюжетам, по манері виконання він ближче до світського. У зображеннях переважають яскраві фарби, пишній одяг, пейзажі, натюрморти та безліч побутових деталей. Все в комплексі: різьблення, живопис, ліпні прикраси – створюють легку та життєстверджуючу атмосферу, позбавлену похмурого аскетизму.

Після смерті Єлизавети Петрівни (1763 рік) імператорський двір не підтримав її інтерес до київських храмів, і Андріївська церква вже протягом декількох перших років з моменту закінчення будівництва прийшла в занедбаний стан. Освятили храм лише в 1767 році. Впродовж свого існування Андріївська церква використовувалася за призначенням дуже мало.

Вкрай невдале місце, постійна загроза зрушень грунту та обвалення будівлі не раз ставили її під загрозу. У 1843 році сталося чергове зрушення грунту, в результаті якого фасад Андріївської церкви дав значну тріщину. Церкву потрібно було рятувати, необхідна була негайна реставрація. В результаті цієї реставрації, а також інших, таких, що проводилися в 19 столітті, Андріївська церква втратила деякі свої первинні елементи, грубо спотворилися контури куполу та був втрачений його декор. Потреба в черговій реставрації виникла на початку 20 століття, і її здійснює архітектор Володимир ніколаєв, використавши креслення Растреллі.

У період з 1917 по 1953 роки не раз проводилися роботи по зміцненню горба та фундаментів Андріївської церкви в Києві, а також по реставрації та збереженню її інтер’єру.

З 1968 року Андріївська церква була оголошена музеєм, служби у ній припинилися. Саме Андріївська церква фігурує у фільмі За двома зайцями, в якому грають відомі на Україні та за її межами актори: Олег Борисов, Маргарита Криницина, Микола Яковченко.

У 1970 році, коли Андріївська церква входила до складу заповідника Софія Київська, заповідник зробив запит у Віденський музей, і отримав фотокопії креслень Растреллі. Саме за цими кресленнями архітектори Києва відновили первинні контури куполу, й він став таким, яким його задумав Растреллі.

Головною святинею Андріївської церкви є частка мощів Андрія Первозванного, привезена з Італії. Зберігається вона в спеціальному ковчезі. Серед інших реліквій цього київського храму – Євангеліє в коштовному окладі, подароване церкві імператором Олександром.

У минулому проводилися регулярні роботи по зміцненню схилів горба: висаджували рослини з глибоким гіллястим корінням, застосовували дренажні пристосування. Наймасштабніші роботи подібного роду були здійснені в 1923-1926 роках, коли довкола церкви було побудовано обвідне дренажне кільце, і в 1970-1972 роках, коли схили укріпили на глибину об 20 метрів залізобетонними палями.

Але всі ці заходи з часом втрачають свою ефективність і сьогодні випадки провалів грунту почастішали. У стінах і фундаментах з’явилися тріщини, які збільшуються в розмірах. Немало цьому сприяє активне будівництво в цьому районі, яке збільшує навантаження на схили горба. Про це говориться і в попередженнях фахівців Центру аерокосмічних досліджень землі НАН України.

Громадськість вже не один рік добивається внесення Андріївської церкви до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, але за правилами цієї організації, всі об’єкти, що вносяться до реєстру, повинні перебувати в гарному стані, конструкції мають бути надійними, а інтер’єри – відреставрованими. Довкола пам’ятника має бути створена буферна зона, в якій заборонено вести будь-які будівельні роботи, а держава повинна забезпечувати дотримання цих вимог. Тому пропозиція була відхилена внаслідок порушення норм охорони тавикористання цього пам’ятника історії і архітектури – єдина зі всіх пропозицій різних країн.

Черговий сумний поворот в долі Андріївської церкви стався в травні 2008 року, коли секретаріат президента В. Ющенко прийняв рішення про зняття храму з балансу заповідника Софії Київської, та передав його Українській автокефальній церкві. На жаль, на сьогоднішній день Андріївська церква знову потребує проведення серйозних робіт не лише по зміцненню фундаментів. Не поліпшило стан внутрішніх інтер’єрів і використання її як діючого храму. Сумно, що в 21 столітті, коли технології досягли небувалого розвитку, може безслідно зникнути рідкісний по красі пам’ятник історії, який змогли зберегти попередні покоління, що мали в своєму розпорядженні більш ніж скромні засоби і навички. Скільки ще простоїть Андріївська церква – невідомо, тому краще поквапитися, поки ми ще маємо можливість бачити її хоч би в такому стані.

Легенди та міфи:

За легендою, в тому місці, де зараз котить свої хвилі Дніпро, колись було море. Апостол Андрій піднявся на пагорб, встановив на ньому хрест, та промовив, що тут з’явиться велике християнське місто, після чого, води морські відступилися. Якась їх частка сховалася під Андріївську гору. Коли тут будували церкву, начебто знайшли джерело. З того часу на горі стали зводити дерев’яні церквиякі замінювали одна одну, поки не була збудована нинішня кам’яна Андріївська церква. Цікаво, що в Андріївській церкві немає дзвонів. Кажуть, що тільки-но пролунає звук дзвонів, як вода прокинеться та затопить не лише Старий Київ, але й Лівбережжя, яке в давнину ще не було Києвом.